Яцек Комуди - Богун, Яцек Комуди

може, навіть, загонів князя Яреми, що мстили за різні та попалені двори на Задніпров’ї. Тарас бачив перед собою найбільш нещасних жертв війни, яку розпалив Богдан Хмельницький супроти Речі Посполитої. Нещасні дітки, що заплатили за бунт більшу та страшнішу ціну, ніж чернь, козаки, запорізька старшина, польські та руські пани.

На подальші роздуми не було часу. Сисун скочив між калік, розкидав їх, схватив старого ченця за рясу, витягнув з громади.

— Де лях? — завив він. — Де твій пан?

— Помилуйте, панове-молодці, — застогнав чернець. — Його милість Гдешинський, що був тут господарем, вбитий. Чернь весь рід згубила разом з жінкою та дітками ще чотири роки тому. Ось там, — рухом голови він указав в бік подвір’я, — за стайнею поховали ми те, що з них залишилося…

— Брешеш, діду. Він тут, у дворі ховається! Але ж ми його знайдемо. З-під землі дістанемо. Так що ти, краще, говори, де Гдешинський поховав золото та срібла. Інакше погано тобі буде!

— І на підсмалених підошвах на той світ підеш, піп! — викривив в паскуднім усміху обличчя Морозовицький.

— У дворищі немає нікого, окрім мене і тих діточок, — сказав чернець. — Я з різних доріг всіх їх зібрав, калік нещасних.

— Виходить, ти тут дітьми опікуєш? Ти, лях — єзуїт?

— Я від отців бернардинів, — відповів старий. — За гріхи свої віддався я Панові Богу, а він сказав мені, щоб сиріт нещасних під дах свій приймав. Так і я вас, панове-молодці, змилування прошу — не робіть кривди калікам нещасним.

— Мовчи, піп! — рявкнув молодий Горілко. — Де ховаєш золото? Де твої юдини дукати, пес єзуїцький? Як віддаєш нам, то ми тебе цілого лишаємо. Але ж, якщо хоч одно собі залишиш, тоді на гілці затанцюєш!

— Не маю я золота. Я ж лише бідний чернець…

Швидким рухом схватився за кинджал та приставив лезо до горла бернардина.

— Заткни пельку, діду! Дукати сюди давай, таляри, єфимки, орти!

— Що хочете забирайте, тільки сиріт пощадіть!

— Обшукати двір! — рикнув Сисун, після чого вальнув ляха рукояттю кинджала в живіт. Чернець застогнав, впав на коліна, склав руки до молитви.

— Стережи його, Тарасе!

Бандурист підійшов до старого, але шаблі не дістав. Він не вірив, щоб лях ставив йому опір. Сисун та Горілки розбіглися по дворищу. З страшним шумом почали вони рубати чеканами та обушками барила, розбивати кришки скринь, відривати послаблені дошки підлоги, заглядати до комір та печей. З поганеньких, зшитих з ганчірок мішків висипалося зерно, зі скрині вибилася хмара борошна. З розбитих барилок козаки витягли сухарі, рештки пшона та крупів.

— Не бійтеся, отче, — тихо промовив Тарас. — Якщо золота не сховали, нічого вам не станеться. А ви, пане, шляхтич? — запитав, вказуючи на кольчужний пас на рясі старого бернардина.

Чернець щиро молився. Діти плакали та тиснулися до нього.

— Слугував я у війську, — тихо прошептав поляк. — Був під Берестечком. Але ж після різні віддався я Панові Богові. І пішов збирати по дорогах діток малих. Всіх їх: хворих, поранених, без родичів. Дітей, що залишилися після проїзду Орди, козаків чи наших хорогов. Всі тут — і з шляхетських дворів, і з простих халуп, з міст та селищ, з ярів та полів.

Тарас поглянув на дітей, на їхні рани, шрами, культі рук та ніг, перев’язані ганчірками, на поблідлі личка. Потім переніс погляд на старого ченця.

І завмер…

Повернулося те…

Молодий козак затрясся, впав на коліна, на якусь хвильку сховав обличчя в долонях. То… То не могло бути правдою! Він побачив… Знову, як і рік тому, бачив… Бачив ту несамовиту річ.

Чернець поглянув йому прямо в очі. Спаси Христе… Невже ж він знав про видіння козака?! Невже ж щось передчував?

— Не лякайся, Тарасе, — прошептав брат Міхал. — Мені смерть написана, але ж не треба тривожитися. Отець небесний прийме нас до слави своєї. То ніщо, що сам я загину, якщо дітки вціліють.

— Ти знаєш, — видихнув бандурист. — Ти знаєш… Що зі мною сталося тоді…

— Знаю, що ти бачиш, — прошепотів старий. — Те ж саме, що побачив під Берестечком, коли в останній день битви Хмельницький вдарив на королівські війська. Знов ти маєш це перед очима. Молися за мене, козаче.

— Звідки тобі відомо? Отче… я…

— І я те ж саме побачив. Страшні мав видіння, доки не скинув зброї гусарської й не надяг ряси. І не віддав самого себе Панові Богові. Я знаю, що ти чуєш…

— Я… не хочу! — простогнав Тарас. — Не винесу того більше.

— І сказав Господь: хто не бере свого хреста і йде до мене, той не є достойним мене. Так що, сину, ти одержав дар від Бога, то май надію в його силу та міць, а він зробить з того дару найкращий пожиток.

— І чого ж це трафилося власне мені?!

— Вір в силу та опіку Богородиці. Йди за її голосом, дозволь себе вести. Може статися, що саме ти запровадиш мир Божий в Україні. І закінчиш війну…

Тарас мовчав. Він весь дрижав від жаху, не міг дивитися на ченця.

І тут козаки вбігли до світлиці з брязкотом шабель, з громом підкованих чобіт.

— Немає дукатів! — крикнув Морозовицький.

— Немає золота! — як один повторювали брати Горілки.

Олесь злим поглядом глянув на Сисуна.

— Де дукати та таляри? Де орти та шостаки? Де оксамити та парча, чепраки та делії? Де ті турецькі матерії, які ти нам обіцяв?!

— Нема їх тут! — гукнув молодший з Горілків.

— Брехав, сучий сину!

Сисун зі злістю озирався по сторонах. Він не знав, чи то відразу схопитися за шаблю, чи то якось відвернути увагу розсерджених товаришів по нападу. І тут його швидкі очі помітили щось за спинами молодців.

— Ось де лях золото сховав! — скрикнув він, показуючи на фігуру Богородиці. — Хапайте! Матір Божа талярів не потребує!

Всі витріщили очі. Під статуєю Марії лежав худий гаманець.

Чернець зірвався а ноги.

— Та це ж останні наші грошенята, віддані під опіку Найсвятішої Панни!

Олесь скочив до