Євген Гаран - Перетворення у тварин (збірка), Євген Гаран

що жінка не заспокоїться, доки не скажуть, що вона комусь належить, і не запишуть цю магічну формулу чорним по білому. І якщо їй яких сімнадцять, то тут і сон примхливий приверзеться, і почуття меншовартости час від часу заповнює серце, і мрії не дають змоги сконцентрувати увагу, аж доки вона не стане чиясь.

Отже, згідно з Петровим глибоким переконанням панна Яєчко, її привітливий усміх, її дзвінкий мелодійний голос, її відображення, словом, усі нематеріальні аспекти, належали йому й нікому більше.

Та з іншого боку, і дзеркало, що без нього відображення не існувало, і шафа, і навіть барак, що в ньому жив Петро Губа, вважалися державним майном. Вони були занесені в грубі реєстри, а таборовий квартирмейстер доглядав за ними і мав повне право забрати шафу з дзеркалом з Петрової кімнати й пересунути до іншої, наприклад, до своєї.

Безперечно, квартирмейстер Копчинський не втручався б у Петрові персональні справи за нормальних обставин. Він був князем з народження і людиною статечною і потульною. Навіть тут, на Сніжній ріці, відрізаний від своєї революційної батьківщини верстами і літами, він все ще вимагав, щоб до нього зверталися через «Ваша Світлість».

Петро Губа не вважав обставин на Сніжній нормальними. А що, як цей статечний князь раптом виявиться просто собі самотнім чоловіком, знуділим без жіночого товариства? Ні. Краще вже тримати панну Яєчко подалі від чужого ока.

***

У Петровій кімнаті відбувалася чергова шахова зустріч.

Перед цим Петро накрив дзеркало комбінезоном і замкнув шафу.

Дівчині ніяк не подобалося сидіти в темряві і в задушливій атмосфері нафталіну і випарів робочого комбінезону. Їй було кривдно. Адже вона нічого поганого не зробила, щоб ховатися від людей; крім того, вона вже досить доросла, щоб робити те, що сама хоче. На її думку, Петро мусів би відрекомендувати її як майбутню господиню. Та Петра дуже важко зрозуміти...

У хвилину напруження, коли присутні застигли мовчки перед вирішальним ходом, ледве помітне зітхання почулося з напрямку шафи.

Усі троє гостей підняли голови.

– Що воно таке? Жінка?

Петро поквапно рушив конем і сказав:

– Таке-е. Де тут вона тобі візьметься? Це ось Мек шморгнув носом.

Малий і образливий чоловік, чиє справжнє ім’я було Макітра і кого місцеві писарчуки перехрестили на Мек Кітрика, енергійно заперечив, заявляючи, що він ніколи не шморгає носом, а то так тільки сталося одного разу, коли він застудився в тунелі і звідки взялася ця погана слава...

Своїм голосним виправдуванням він затуркав голову присутнім, вони забули про головну причину цієї словесної зливи, бажали, щоб він замовк, і вже знову уважно дивилися на шахову дошку. Тільки князь Копчинський затримав свій погляд на шафі трохи довше. У таборах він працював уже досить часу, і знав добре, для чого тільки шафи не вживаються.

Коли шахова зустріч закінчилася, він сказав:

– Знаєте, пане Губо, люди кажуть, що ви провадите подвійне життя...

Петро не зразу здогадався, про що мовиться.

– Як це?

– Ходять чутки, – сказав князь, – що крім звичайного Губи, шофера і шахіста, існує також Губа, що ми його не знаємо. Згідно з чутками, він дуже щасливий чоловік. Вечорами в нього сидить дама, що з нею він не познайомив навіть своїх найближчих приятелів. Удень вона десь переховується...

– Про кого це ви говорите? – удав Петро невинного.

– Та про тебе ж, – Макітра вказав дидактично пальцем.

Петро засміявся, та так безжурно!

– То, видно, сусіди чули радіо з моєї кімнати. А проте, пане квартирмейстре, як хочете, робіть обшук.

Згадка про обшук образила літнього шляхтича. По-перше, обшукувати, – не його службовий обов’язок. А по-друге, якби ж це не та революція, то він, князь Копчинський, ніколи не працював би на греблі Сніжній, у далекій Австралії. Тому чоловік з деяким роздратуванням промимрив:

– Та воно начебто й радіо, а з іншого боку, немов би то й не радіо...

Запанувала незручна тиша. Її урвав німець Гайнц, теж неодружений робітник із Сніжної.

– А що ви, Мек, думаєте про сиднейських дівчат?

Макітра щойно повернувся із Сиднею, з відпустки.

– Та що ж про них думати? – зітхнув малий водій бульдозерів. – З мого досвіду, їм подобаються лише високі чоловіки. Як у фільмі.

Потім він подумав і додав:

– На загал, вони дівчата як дівчата, а от нема в них того, що називається пер-пер.

Ніхто не знав цього слова. Можливо, що воно й не існувало. Можливо, Макітра щось десь почув і перекрутив, як це зробили з його прізвищем. Але може бути й так, що слово існувало: цей науковий вік щодня відкриває людські очі на нові явища і якості ззовні і всередині людини.

Макітра саме збирався з’ясувати це слово, коли сталася історична подія.

***

Пер-пер?..

У панни Яєчко за дверима шафи забилося серденько.

Пер-пер мусить бути щось пікантне, щось необхідне для успіху молодої жінки у великому, ясному світі. Можливо, це щось таке, як секс. О, цей пуританський і часами аж нудний Петро... Він ніколи їй не говорить про такі речі.

Дівчина не знала, що означало пер-пер, але була певна, що вона його має. Неможливість продемонструвати свій пер-пер перед людьми просто краяла її серце. Недовго думаючи, панна Яєчко постукала, щоб відкрили.

Гості схопилися на ноги.

– Чули? – вигукнув Гайнц.

– І то з шафи, – уставив Копчинський.

– Напевно жінка, – продовжував Гайнц.

– Я ж казав, що це не я шморгав носом, – тріумфально відрізав Макітра, – це Петрова дама...

Усі троє, князь, Гайнц і Макітра попростували до шафи, крутнули ключиком, відкрили двері і подивилися всередину, сподіваючись зробити сенсаційне відкриття.

– Я не бачу нікого й нічого, – сказав Гайнц із неприхованим розчаруванням.

– Та де ж воно ділося?.. –