Мігель Анхель Астуріас - Скорботна п'ятниця

— Не горілка — вогонь, — мовив бармен зі шрамом від ножа через всю щоку.

Пекельний вогонь, — тільки так можна було назвати цю прозору, золотаву рідину, перетворену в пекучий напій способом подвійного перегону; вона як полум’я обпікала язик, ясна і горло. Ковтнувши її, удівець розтулив губи й вищирив зуби, отож у нього й вийшло щось на зразок співчутливої усмішки жорстокого маркіза.

Великі краплі поту виступили в нього на лобі. Його не переставало пекти, дарма, що він махав рукою біля рота, мов віялом.

— Ну то я піду… — врешті насилу озвався він. — Маркіз дуже сумний. А що мені: я молодий, гарний вдівець і можу ще десь зачепитися! Набридло тинятись самотнім гусаком!

Коли він пішов із «Семи морів», йому здавалося, ніби він уже пливе, проте завітав до пивнички «Купідонові крильця» — «злизати крапельку», як висловлювалися місцевим жаргоном. Полум’я «Співчутливої усмішки маркіза» вже згасло. Нараз у нього з’явилося бажання позалицятися до служниці, Голубки Бенавідес. Та йому вліпила ляпаса, і він вийшов не тільки напившись по саму зав’язку, а й закусивши лящем.

Гикаючи й заточуючись, удівець наступив на пса, що спав біля порога. Скривджена тварина, обороняючись, вкусила його за ногу й з пронизливим скавчанням пошкандибала геть.

— Перепрошую… Я гарний молодий удівець і маю право закидати вудку.

У таверні «Ангелятка» тривав поминальний обід. Так уже було заведено. Ніхто не плакав, ніби боячись, що від сліз у ангеляток намокнуть крильця й вони не злетять у небо. Батьки, родичі, хрещені й друзі, відбувши похорон, пили, їли, танцювали або гицали на стільцях під музику, що лунала з чорного грамофона. Прикидаючись веселими, танцювали бідолашні батьки, що були схожі скоріше на людей, яких укусив тарантул, а тим часом частка їхньої щойно похованої плоті вже перетворювалась на прах. Тяжко зітхаючи, танцювали куми з червоними, мов свічки, очима від стримуваних сліз. Поки одні здіймали ногами пилюку, інші споживали медовий напій, прозваний «серцевими краплями», бо спиртне це, зрештою, єдиний засіб, який заспокоює й розслаблює тіло, виведене з рівноваги горем. Чимало поминальників брали напрокат маски для майже макабричного ритуалу у відкритому «ватерклозеті». Вбиральня не мала дверей, тобто це вже був не «клозет», а просто «ватер». Білий унітаз із чорним кругом правив за рятівний пояс для сідниць людей у жалобі. Скільки в цьому було делікатності й комерційного ризику водночас! Не маючи дверей, ба навіть завіски, щоб прикрити клієнта, вбиральня не приховувала, а навпаки, виставляла все, що там відбувалося, приваблюючи погляди тих, що заходили до «Ангеляток» випити й погомоніти, і викликаючи войовничу й духовну цікавість у військових і священиків, котрі заглядали всередину, стоячи на вулиці…

Хтось під маскою спішно зайняв убиральню і, потягши за ланцюжок, проголосив, що це теж музика. То був один з тих невідомих і ледачих жартівників, які водили козу від винарні до буфету, від бару до пивнички, скрізь попиваючи й не даючи впасти ідолові пияцтва. Вони не гребували пити не тільки в крамничках, що продавали горілку на винос, а й у таємних забігайлівках, що торгували під вивісками вуглярень. Там, крім спиртного, можна було придбати вугілля й колоті дрова, тріски й вугільний порох, соснину й сірники, тусові[4] щіточки й скипидар проти ревматизму, пальмові віяла, круглі й трикутні, для роздмухування вогню, засоби від запору й ліки від нежиті. Коли козоводам бракувало грошенят, щоб випити доброго розливного, вони дудлили дешеву погань — «білого папугу» або «анілінівку», вистромивши голову й півтулуба за двері крамнички, щоб дотримуватись закону, який забороняв пити всередині цих «вуглярень», котрі не мали патенту на розлив. Клієнт цмулив спиртне, стоячи однією ногою в крамниці — «поставивши ніжку», як тут казали, — його часом доводилося підтримувати обома руками, щоб не впав, і робив це здебільшого сам господар, бо тільки так, завдяки «поставленій ніжці», він мав право наливати спиртне.

Поліно вилетіло навздогін чоловікові, що втікав. Діставши цурупалком по спині, той заточився.

— Я молодий… я вільний… я гарний удівець… і можу бігати, — приказував він, утікаючи від пласкої, мов дошка, височенної сухорлявої жінки-велетки з маленькою голівкою й чоловічим ім’ям: Онофре Бракамарте.

— Та ні, нічого він у мене не вкрав, — пояснювала Онофре сусідам, котрі з вікон і з дверей дивилися на цю гонитву серед собак, голубів, котів, папуг, білок (зараз, знаєте, розвелося злодіїв, що крадуть і вдень), — нічого він у мене не вкрав. Але скільки прикростей доводиться щодня зазнавати чесній самотній жінці, — бідкалась вона, — а це ще вигадали пити, «поставивши ніжку», — тулуб на вулиці, а нога в крамниці…

— Ач, погналася за джигуном, — весело зауважила жінка в котромусь із вікон, очевидно інформуючи тих, що були в кімнаті, й докинула: — За вдівцем, що ото тиняється тепер скрізь. Уявляю, як би він попорав Онофре, котра тільки й знає заводити комедії з мерцями.

— Комедії? — почувся голос ізсередини. — Треба казати: «медіум», тобто вона медіум: приймає й передає…

— Що передає?

— Можу сказати вам з певністю: вона — таємнича жінка.

— Підозріла?

— Не те слово — я сказав «та-єм-ни-ча», і через це вона приймає послання з того світу й передає їх туди.

— Це ще не привід для того, — знову заговорила жінка у вікні, — щоб прийшов заброда й негречно поводився з нею.

— Кожна жінка заслуговує на гречність, — сказав хтось у кімнаті.

— Не кожна: є жінки для гречності, а є жінки для гречки, тобто для тілесного вдоволення. Коли з такими говорити гречно, то не буде гречки, а з іншими — не можна про гречку, бо не буде гречно.

— Еге ж, усі вони облудники, оті, виряджені, як цей удівець, — мовив швець, який вибіг на вулицю подивитися, що там діється, з черевиком в одній руці й молотком у другій. Повернувшись назад, він розтлумачив своєму котові Хоачіно те, що сказала, визираючи з вікна, сусідка, ота, в котрої, кажуть, вдома є глобус, земна куля, яку можна крутнути одним пальцем. Це їй подарував її чоловік, учитель географії…

— Удівець — облудник? Де? Убий — не бачу, — прогугнявила стара карга, ставши на порозі з мискою білого рису й чорної квасолі — страви, прозваної «маври й християни»; вона пожадливо загрібала страву рукою й запихалася нею, заївшись масним по вуха.

І докинула, пирскаючи рисом і квасолею за кожним словом:

— Оце так допік! Ніколи б не повірила, щоб Онофріта гналася за чоловіком.

— Не гналася б, якби не кортіло, — підпустив шпичку швець, напівсклепивши повіки, бо дим від сигари їв очі.

Кіт, забравшись йому на плече,