Альбіна Яблонська - Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська

— Алісо! — крикнув я у відповідь. — Де ти?! Куди ти поділася?! Я не можу тебе знайти!

— Макс! — долітало до мене з дивним шумом. Наче Аліса говорила на сильному вітрі.

— Де ти, чорт забирай?! — психовав я тоді. — Де ти?! Що з тобою, що... 

Проте її відповідь шокувала. Тому що почути таке судилося тільки дуже грішній людині, яка заслужила на ці муки.

— Максе... я вмираю... — розривався мій телефон від її плачу. — Максе... Макс!

— Що?! Де ти?! Алісо! — не розумів я зовсім нічого і ледве впорався з тремтінням у руках. — Алісо! АЛІСО! АЛІСО! 

Проте телефон лише тріщав перешкодами. Вона не відповідала, не промовила більше ні слова. Я намагався щось почути, але все було марно.

— Що таке, чуваче? — був стурбований Ас. 

Але я не міг йому відповісти. У мене в роті пересохло. Цей дзвінок був як страшний сон — ніби короткий, але жахливий кошмар. Я вибіг на вулицю і почав кричати її ім'я мов шалений. Мене трясло від думки, що я нічого не розумію і безсилий. Я не знав, ані де вона, ані з ким вона. А головне, що з нею сталося.

Я визирнув за всі роги, проте нікого не побачив. А потім зрозумів, що машина зникла. Моя чорна тачка випарувалась, і я підозрював, що Аліса поїхала саме на ній. 

— Моя тачка... 

— Гей, мен, — гукнув мене Ас і показав рукою кудись у далечінь, — поглянь, якийсь дим... 

Я озирнувся і побачив вдалині стовп чорного диму. Він валив звідкись із боку мосту і не знаменував нічого доброго.

— Що за... — забарився я на секунду, але вирішив перевірити. — Я візьму байк Буча! — кинув я й одразу застрибнув на мотоцикл.

Викрутивши газ на всю котушку, я залишив двір занедбаної фабрики і рушив до мосту. Просто до хмари диму. Я не знав, звідки він з'явився, і не міг знати, чи я правильно їду взагалі — чи є в цьому хоч найменший сенс. Але я не міг тоді сидіти склавши руки. У мене в голові безперервно повторювалися її останні слова: "Я вмираю, Макс".

Тож я летів до того мосту і боявся не встигнути. Він знаходився всього за кілька кілометрів від лігва, я вже бачив його опори. Проте все одно боявся запізнитися. Тому що коли це дим від її машини, то може виявитися надто пізно.

Але я маю встигнути — просто мушу... 

Вже під'їжджаючи до мосту, я помітив, як народ метушиться і сигналить. Машини стопорилися, вишикувавшись у чергу, один за одним автомобілі зупинялися на узбіччі, і я пролітав повз них як куля. Мені залишалося тільки молитися, щоб ніхто не відчинив різко двері і не вдарив мене в кермо.

— Гей! — крикнув я людям, що тікали. — В чому річ, чому затор?! Там аварія?!

— Там горить машина! — відповіла жінка. — І була аварія! Дуже сильна та страшна аварія! Там була дівчина, але... — вона хотіла продовжити, та чоловік її обсмикнув.

— Що?! Що ви хотіли сказати?! Що трапилося з дівчиною, що?! 

— Вибачте... — відмахнулась вона. — Нам страшно. Вибачте, тут небезпечно... 

Я кинув мотоцикла на дорогу і почав пробиватися далі бігцем. Машини нагромаджувалися одна на одну, немов після різкого гальмування, в якому потік перетворився на величезну гармошку. Водії та пасажири з жахом залишали транспорт і бігли в протилежний мені бік... Я ж наближався до чорного диму дедалі ближче, то застрибуючи на капот, то перестрибуючи з даху на дах.

— Алісо! — кричав без надії. — АЛІСА!

І чим ближче я підбирався до палаючої машини, тим важче мені було стримати себе. 

— Ні... АЛІСО! НІ, ЛИСЕНЯ! НІ-І-І!

Переді мною палала машина. Вона стояла посеред дороги і вже перетворилася на жалюгідну подобу кузова. Тонкий метал прогорів і плавився, шибки розтікалися чорним варенням на асфальт, від коліс залишилися тільки диски, а замість салону я бачив лише оранжево-червоний вогонь. 

Він пожирав усе те, що я любив і ненавидів водночас. Він знищував моє життя ще до того, як воно могло початися з чистого аркуша. Я так боявся, що покалічу Алісу своїм хворим мозком або звиклим до жорстокості тілом, а тепер я просто падав на коліна перед палаючим автомобілем. І я розумів, що звинувачувати можу тільки себе — тільки я був у всьому цьому винен. Не вона, не Баттон і не сама машина, а тільки я. Тому що я змусив її втекти від себе, я зробив її життя нестерпним. Але навіщо? Чого я домагався? Невже я справді хотів її смерті?

Доля мене карала жорстко та жорстоко. Того дня, коли я втратив майже все, що мав, вона вирішила добити мене найстрашнішим — вона подарувала мені смерть людини, яка зробила моє життя жахливим, а потім знову запалила в ньому вогонь. І тепер я пожинав плоди своїх страшних помилок... 

Я зі сльозами на очах розбив вікно найближчої машини і взяв вогнегасника. Він викидав на вогонь густу піну, остуджуючи те, що колись було моїм автомобілем. Після аварії залишилася лише рама — самотні перемички та обвуглений мотор, який вже ніколи не зареве. Він уже ніколи не понесе мене в далечінь і не дозволить прокотити Алісу... Я витирав очі і намагався розгледіти в спопеленому салоні хоч щось — хоча б щось, що нагадувало мені про цю людину... Але я бачив тільки пружини сидінь і... більше нічого... 

Більше нічого. Абсолютно... У салоні не було нічого, крім залишків самої машини... Тоді де вона? Де Аліса?

— Аліса? — раптом промовив я її ім'я. Наче зрозумів, що помилився. Що вона все ще могла бути живою. Але як? Де вона тоді?

— АЛІСО!!! Аліс... 

Я почув собачий гавкіт і озирнувся. На краю мосту була діра — хтось пробив огорожу... І в цю діру старанно гавкав пес... Він стояв на самому краю і дивився кудись униз, наче гавкав на затоку... 

Я підійшов до пса й подивився у воду. Вона була темною та каламутною. Вона ніби побачила мій погляд і почала здійматись хвилями.

— М-машина... — почув я раптом літній жіночий голос. 

— Що? — озирнувся я і з надією глянув на господарку собаки. — Що ви щойно сказали?

— Там унизу... я бачила, як машина впала...