Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

— Якщо я правильно тебе зрозумів, Карле, то вибір насправді полягає в тому, з ким Австрія мусить зіпсувати стосунки: з Польщею чи з Росією. 

— Сказано дещо поверхнево, але так. У цілому маєш рацію, — ​погодився Реннер. — ​Я міг би, звісно, сказати, що нам начхати на більшовиків, і Польща та альянти для нас — ​пріоритет, але це було б неправдою. Їхнього впливу, неофіційного, підпільного, підривного, їхньої помсти з вибухівкою в будинках і на залізниці нам варто також остерігатися. Зрештою, тобі це пояснювати не треба. 

Шобер кивнув. За свої понад двадцять років служби в поліції він не раз мав справу з лівими терористами. Особливо після війни, коли їх надихав приклад революції в Росії та боротьба «спартаківців»[13] у Німеччині. Звісно, самим натхненням тут не обходилось. Кілька разів поліціянтам разом із функціонаріями Staatspolizei[14] вдавалося перехопити чималі партії зброї, які прямували з Росії до Відня залізницею й були заховані у вагонах із вугіллям або зерном та призначені для тутешніх Genossen[15]. Що ж до агіток і революційної преси, в якій закликали нищити капіталістичних гнобителів та зрадників-соціалістів, то їх сюди відправляли без надмірної конспірації. Вилучення цього «червоного мотлоху» стало для поліціянтів звичною, майже буденною справою. 

Вистачало, втім, мороки й з ворожими до комуністів таборами: націонал-соціалістами, різного ґатунку пангерманцями та особливо з Гаймвером[16]. Ці не ховалися, діяли відкрито й нахабно, декларуючи вбивства «червоних» під час робітничих маніфестацій та пограбування євреїв, як служіння державі. Знаючи, що мають чимало симпатиків серед високопоставлених військових та урядовців і можуть в будь-який момент розраховувати на підтримку з самих верхів, ці люди почували себе над законом. 

— Що ж, ситуація нелегка, — ​промовив Шобер. — ​Не хотів би я зараз бути на твоєму місці. 

— Ти сказав, що цей Вістович — ​добрий поліціянт, — ​зазначив Реннер. — ​Чи можеш мені розповісти про нього більше? 

— Це, мабуть, єдине, що я сам знаю достеменно, — ​відповів директор. — ​Років п’ятнадцять тому вперше прочитав про нього в газетах. Розповідалося, що комісару з Лемберга вдалося схопити віденського маніяка на прізвисько Упир. 

— Комісару з Лемберга? — ​перепитав Реннер. — ​Отже, Вістович родом з Ґаліції? 

— Наскільки мені відомо, так. 

— Поляк? 

— Ні, українець. 

— Я, здається, також чув про ту справу з Упирем, хоча не надто цікавлюся кримінальними новинами. 

— Віденська поліція тоді добряче пошилася в дурні: ми, навіть доклавши чималих зусиль, не змогли спіймати маніяка, коли той був у нас під носом. А якийсь провінційний комісар зробив це майже самотужки. Тільки лінивий із нас не кепкував. 

— Даруй, що навіяв неприємні спогади, — ​трохи зніяковіло сказав Реннер. 

Шобер відмахнувся. 

— Я кажу «ми», маючи на увазі поліцію, а не себе, — ​пояснив він. — ​Сам я тоді служив поліційним юристом і не був причетний до цієї справи. Утім, мене зацікавила постать невідомого галицького розумаки, адже нечасто у провінції трапляються такі таланти. Я спробував з’ясувати, чи інші свої розслідування він провадив так само блискуче й, уяви собі, виявилось, що чимало вбивць і маніяків у Ґаліції пішли на шибеницю саме завдяки Вістовичу. Так само достобіса інших злочинців можуть поставити йому на карб свій арешт і ув’язнення. І, знаєш, Карле, якби я був письменником, як, приміром, сер Конан Дойл… 

Шобер прикусив язика і, трохи зніяковівши, замовк. 

— Ах, Йоганне! — ​засміявся канцлер. — ​Знаю я про твої літературні слабкості! 

— Припини. 

— Думаю, твій час ще настане. Ми ще почуємо про тебе, як про славетного автора. Нічим не гіршого за того англійця. 

— Боже збав! 

Реннер відпив ще коньяку, а тоді продовжив, повертаючись до головної теми: 

— Гаразд, а як цей Вістович потрапив на службу до віденської поліції? 

— За протекцією самого міністра внутрішніх справ. Два або три роки тому. Його перевели сюди з польової жандармерії, де він служив під час війни. 

— Он як? Наш комісар, виявляється, непроста птиця. 

— Можливо, хоча міністр потім про нього жодного разу не згадав. 

Шобер замовк, проте його співрозмовник виразно чекав продовження. 

— Що ще? — ​запитав канцлер. 

— Це все. Більше про нашого галичанина я нічого не знаю. 

— Не може бути. Хіба він не зацікавив тебе, скажімо, як прототип твого майбутнього літературного героя? 

— Коли я очолив віденську поліцію, Карле, а приблизно тоді Вістовича перевели до нас, мені, як ти пригадуєш, було зовсім не до літератури… 

Реннер кивнув. Авжеж, два роки тому розлючений некерований натовп на площах Відня вимагав крові Габсбургів: імператора Карла І[17] та його сім’ї. Шоберові найперше довелося подбати про їхню безпеку й забезпечити Габсбургам таємний виїзд за кордон. Згодом поліціянти заходилися наводити лад на вулицях, де господарювали переважно комуністи. Дійшло до сутичок, кровопролиття і навіть смертей. Однак революціонери, які марили Австрійською Радянською Республікою, повернулися у своє підпілля. 

— І все ж, я запросив тебе сьогодні не просто так. Ми мусимо ухвалити рішення щодо твого комісара, — ​мовив канцлер. — ​Точніше, я хотів би, щоб це зробив ти. 

— Зробив що? — ​сіпнувся Шобер. 

— Сказав мені, як з ним вчинити. 

— Послухай, Карле. Якщо ситуація справді така, як ти описуєш, то виходу з неї немає. І хто я такий, зрештою, щоб втручатися у твою дипломатію? 

— Шеф віденської поліції, відповідальний за державну безпеку, один з очільників Staatspolizei. Hofrat[18] врешті-решт! 

— Тепер я бачу, що ти просто намагаєшся перекласти проблему на мої плечі, аби тебе потім не мучило сумління, знаючи, що комісара Вістовича розстріляли поляки або до смерті замучили більшовики, — ​проказав Шобер. 

— Гаразд, якщо долю свого підлеглого ти цілковито доручаєш мені… — ​нервово мовив Реннер і схопився на рівні ноги. 

Директор помітив, як тієї ж миті з-за столу навпроти них підвелося двоє чоловіків у цивільному. 

— Чекай, — ​зупинив його Шобер. — ​Не треба гарячкувати. 

Реннер зітхнув і знову опустився на стілець. Двоє в цивільному також сіли. 

— Вибач. Нерви зовсім погані… — ​видихнув канцлер. 

— Твої охоронці? — ​поцікавився директор, кивнувши вбік невідомих. 

— Так. Ти ж не думаєш, що канцлеру дозволено перебувати у кнайпі самому. Навіть якщо це «Grazer Hof», де кельнери знають усіх відвідувачів поіменно. 

— Скільки часу ми маємо на відповідь? — ​запитав його Шобер. 

— Небагато. Тиждень, може, трохи більше. 

— Думаю, найперше Вістовича треба заарештувати. Причому не таємно, а відкрито. Так, щоб це навіть потрапило в пресу. Тоді і більшовики, і поляки знатимуть, що ми поставились до їхніх вимог серйозно, — ​сказав директор. — ​А далі побачимо… 

— Маєш рацію. 

Якийсь час вони мовчали, зосередившись на їжі, а потім спробували відновити розмову. Згадали старі часи, коли вперше зустрілись у Студентському братстві Віденського університету. Тоді сімнадцятирічний Йоганн і на кілька років