Лі Бардуго - Король шрамів, Лі Бардуго

Зоя трималася подалі. Вона вже бачила, що може накоїти укус Ніколаї, коли він у такому стані, а їй аж ніяк не хотілося втратити кінцівку чи ще щось гірше. Якась частина її навіть хотіла попросити Толю чи Тамар, брата і сестру, котрі служили в особистій королівській варті, посидіти з нею в екіпажі, поки Ніколаї не поверне собі людську подобу.

Їхній батько був шуанським крамарем і навчив їх битися, а матір — гришею, від неї обоє успадкували дар серцетлумачення. Зоя б зраділа присутності будь-кого з близнюків. Проте її гордість завадила цьому, до того ж вона знала, що це означатиме для короля. Достатньо й одного свідка його жалюгідного стану.

На вулиці завивав вітер. Це більше скидалося на високий несамовитий регіт давнього друга, який правив їм за візника, ніж на виття. Вітер виконував Зоїні забаганки, відколи вона була дитиною. Однак такими ночами їй не вдавалося відігнати відчуття, що він їй не служник, а спільник: буря, що нуртує, аби замаскувати гарчання потвори, приховати звуки боротьби в напівзаваленій стайні, мимохідь позбутися проблем на вулицях чи в сільських шинках.

Це був західний вітер, Адезку, баламут, поважний товариш. Навіть якщо той хлопчик із ферми розповість геть усім в Івці про те, що бачив, містяни спишуть усе на Адезку, шахрайський вітер, що змушує жінок стрибати в ліжко до сусіда й розкидає, наче купу опалого листя, божевільні думки в чоловічих головах.

Вони проїхали ще півтора кілометра, і гарчання в екіпажі стихло. Дзенькіт кайданів ущух, а потвора, здавалося, дедалі дужче втискалася в затінок на сидінні. Аж нарешті хрипкий і змучений голос озвався:

— Припускаю, ти не прихопила мені чистої сорочки?

Зоя підняла з підлоги екіпажа пакунок і витягнула з нього чисту білу сорочку й підбите хутром пальто — пристойне вбрання для короля, який зібрався на нічну гулянку.

Ніколаї без жодного слова підвів закуті в кайдани зап’ястки. Пазури зникли, але руки досі були помережані тонесенькими чорними лініями, що вкрили шкіру три роки тому, наприкінці громадянської війни. Король часто надівав рукавички, щоб приховати їх, проте Зоя вважала це помилкою.

Шрами були нагадуванням про тортури, яких він зазнав у Дарклінґових руках, та ціну, яку він заплатив разом зі своєю країною. Звичайно, це була лише частина історії, та саме з нею найкраще вдавалося змиритися мешканцям Равки.

Дівчина відімкнула кайдани важким ключем, який носила на шиї. Вона сподівалася, що це лише витівки уяви, проте шрами на руках Ніколаї останнім часом здавалися темнішими, наче заповзялися не вицвітати.

Щойно руки звільнилися, король стягнув із себе пошматовану сорочку. Скориставшись ганчіркою і водою з фляжки, яку йому простягнула Зоя, Ніколаї витер з рота і грудей кров, а тоді хлюпнув ще трохи на руки й розчесав долонею волосся. Тонесенькі цівочки заструменіли шиєю та плечима. Хлопець несамовито тремтів, але знову був звичним Ніколаї: ясні карі очі, вологе золотисте волосся, відкинуте з чола.

— Де ти знайшла мене цього разу? — поцікавився він, майже опанувавши тремкий голос.

Зоя зморщила носа, пригадавши.

— На гусячій фермі.

— Сподіваюся, це була одна з фешенебельних гусячих ферм. — Хлопець змагався з ґудзиками чистої сорочки, пальці досі тремтіли. — Ми знаємо, що за тварину я вбив?

«Чи людину?» — не промовлене вголос запитання зависло в повітрі.

Зоя відштовхнула тремкі руки Ніколаї від ґудзиків і власноруч узялася за роботу. Крізь тонку бавовну відчувала прохолоду, залишену нічним повітрям на його шкірі.

— Ти була б чудовим камердинером, — пробурмотів хлопець. Але вона знала, що він ненавидів ці дрібні послуги, ненавидів свою слабкість, яка змушувала потребувати допомоги.

Співчуття лише зіпсувало б усе, тож Зоя озвалася безцеремонним тоном:

— Гадаю, ти перебив чимало гусей. І, можливо, кошлатого поні. — Та чи був цей список вичерпним? Зоя ніяк не могла дізнатися, чим устигло поживитися чудовисько до того, як його знайшли. — Нічого не пам’ятаєш?

— Уривками.

Доведеться зачекати на повідомлення про смерті чи каліцтва.

Проблеми почалися пів року тому, коли Ніколаї прокинувся в полі майже за п’ятдесят кілометрів від Ос Альти, закривавлений і вкритий синцями, не пам’ятаючи, як вибрався з Палацу і що робив уночі. «Схоже, я став сновидою», — повідомив він Зої та решті Тріумвірату Гриші, коли із запізненням, проте неквапливо увійшов на ранкову нараду з довгою подряпиною на щоці.

Вони були стурбовані, проте водночас приголомшені. Толя й Тамар були не з тих, хто так просто дозволить Ніколаї вислизнути кудись. «Як ти пройшов повз них?» — запитала Зоя, поки Женя зцілювала подряпину, а Давід переймався сомнамбулізмом. Та навіть якщо Ніколаї щось непокоїло, він цього ніяк не виказав. «Я багато чим вирізняюся, — відповів він. — То чому б мені не бути вправним утікачем?» Король наказав установити на дверях спальні нові замки й наполіг, щоб усі повернулися до щоденних справ і химерного звіту про землетрус в Раєвості, що вивільнив із тріщини в землі тисячі сріблястих колібрі.

Минуло трохи понад місяць; Толя читав у кріслі під стінами королівської опочивальні, коли почув, як розбилося скло, і, кинувшись до дверей, побачив, як Ніколаї зістрибнув із підвіконня, а на спині в нього з’явилися крила із завихореної темряви. Хлопець розбудив Зою, і вони вдвох вирушили за королем на дах якоїсь комори майже за двадцять п’ять кілометрів від Палацу.

Після цього вони стали приковувати короля до ліжка — ефективне рішення, зумовлене ще й тим, що служникам Ніколаї не дозволялося заходити до його опочивальні в Палаці. Зрештою, король був героєм війни, і всім відомо, що він страждає від нічних жахіть. Відтоді Зоя щоночі заковувала його, а вранці звільняла, і королівська таємниця зберігалася в секреті. Лише Толя, Тамар і Тріумвірат знали правду. Досить було комусь виявити, що король Равки спить, закутий у ланцюги, Ніколаї вмить став би ідеальною мішенню для замаху на вбивство чи державний переворот, годі вже й казати, що перетворився б на посміховисько.

Саме тому подорожі були такі небезпечні. Та Ніколаї не міг назавжди ізолюватися в Ос Альті.

— Короля не можна заточити в його власному замку, — постановив він, вирішивши помандрувати далі від Палацу. — Інакше він скидатиметься радше на заручника, ніж на монарха.

— Ти маєш емісарів, які впораються з державними справами, — засперечалася Зоя, — послів, підлеглих.

— Люди можуть забути, який я вродливий.

— Сумніваюся. Твоя пика — на грошах.

Ніколаї не збирався поступатися, і Зоя мусила визнати, що він має рацію. Його батько припустився помилки, дозволивши керувати іншим, і це йому дорого коштувало. Слід було віднайти рівновагу, вважала вона, між обачністю та сміливістю, набридливу, як будь-які компроміси. Коли вона