Лі Бардуго - Король шрамів, Лі Бардуго

Позаяк Ніколаї та Зої не надто зручно було подорожувати з повною скринею кайданів, які могли побачити занадто допитливі служники, за межами безпечного Палацу вони покладалися на потужні заспокійливі, що втримували короля в ліжку, а чудовисько — деінде.

— Жені доведеться намішати мені міцнішого зілля, — озвався хлопець тепер, кутаючись у пальто.

— Або ти можеш залишитися в столиці й припинити так дурнувато ризикувати.

Поки чудовисько обмежувалося нападами на худобу, зазвичай задовольнялося, випатравши овечку чи знекровивши корову. Та вони обоє знали, що це було лише питання часу. Хай би яка Дарклінґова сила залишилася вирувати всередині Ніколаї, вона була спраглою до чогось більшого за плоть тварин.

— Ще навіть тижня не минуло від останнього випадку. — Король потер рукою обличчя. — Я гадав, що матиму більше часу.

— Справи погіршуються.

— Мені подобається тримати тебе в напруженні, Назяленскі. Постійні турботи роблять справжні дива з кольором шкіри.

— Я надішлю тобі листівку з подякою.

— Не забудь. Ти аж сяєш.

«Справи в нього гірші, ніж він удає», — подумала Зоя. Стомившись, Ніколаї завжди сипав компліментами. Це правда, що вигляд у неї був розкішний навіть після виснажливої ночі, але дівчина знала, що короля анітрохи не цікавить її зовнішність.

Вони почули на вулиці різкий свист, і екіпаж пригальмував.

— Під’їжджаємо до моста, — зауважила Зоя.

Торговельний саміт в Івці був надзвичайно важливою частиною їхніх переговорів з народами Керчу та Новозем’я, проте справи з розцінками й податками заразом були прикриттям справжньої місії: навідатися до тієї частини Равки, де нещодавно буцімто трапилося диво.

Тиждень тому селяни в Івці влаштували святкову ходу на честь дня Сан-Григорія за прикрашеною стрічками бричкою герцога Радімова; вони били в барабани і грали на невеличких арфах, що були схожі на інструмент, який Григорій вигадав перед мученицькою смертю, щоб заспокоїти лісових потвор. Та коли хода дісталася Обола, дерев’яний міст над річковою ущелиною не витримав. Утім, перш ніж герцог із васалами шубовснули в несамовиті розбурхані води, під ним з’явився інший міст, немов розквітнувши зі схилів прірви й зазубреного каміння біля підніжжя каньйону. Принаймні так стверджували чутки. Зоя не надто вірила оповідкам, списуючи їх на перебільшення чи навіть масову галюцинацію, аж поки не побачила міст на власні очі.

Вона визирнула з вікна екіпажа, коли вони повернули дорогою, і перед їхніми поглядами з’явився міст — його високі витончені колони та видовжені прогони яскраво блищали в місячному світлі. Попри те що дівчина його вже бачила й навіть походжала ним разом із королем, видовище однаково було приголомшливе. Звіддалік він здавався виточеним з алебастру. Та лише зблизька ставало зрозуміло, що міст узагалі не кам’яний.

Ніколаї похитав головою.

— Як людина, котра регулярно перетворюється на чудовисько, я розумію, що не маю права оцінювати надійність, та чи впевнені ми, що він безпечний?

— Анітрохи, — зізналася Зоя, намагаючись не зважати на скручений вузлом шлунок. Вона вже проїжджала тут цієї ночі з близнюками, проте занадто зосередилася на пошуках Ніколаї, щоб перейматися тим, чи встоїть міст. — Але це єдиний спосіб перетнути ущелину.

— Напевно, мені слід було попрактикуватися в молитвах.

Коли екіпаж заїхав на міст, звук коліс змінився: шурхотіння дороги перетворилося на ритмічне «гуп, гуп, гуп». Міст, який дивовижним чином з’явився з нічого, не був зроблений із каменю, цегли чи дерев’яних дощок. Його білі прогони та фрамуги утворилися з кісток і сухожиль, а берегові опори та бики трималися купи завдяки волокнистим хрящам. Гуп, гуп, гуп. Вони їхали хребтом.

— Мені цей звук не подобається, — озвалася Зоя.

— Згоден. Диво має звучати якось піднесеніше. Скажімо, як дзвони чи небесний хор.

— Не називай його так, — кинула дівчина.

— Хор?

— Диво. — Зоя в дитинстві прошепотіла достатньо марних молитов, щоб дізнатися, що Святі ніколи не відповідають. Цей міст мусив бути творінням грішників, і його поява мала якесь раціональне пояснення, про яке дівчина збиралася довідатись.

— І як би ти назвала міст із кісток, який виник вдалої миті, урятувавши ціле містечко від загибелі? — поцікавився Ніколаї.

— Це не було ціле містечко.

— Пів містечка, — виправився хлопець.

— Неочікуваним явищем.

— Людям може здатися, що цьому терміну бракує дивовижності.

І це справді було диво, водночас елегантне й неоковирне: велетенські схрещені балки й високі арки. На кожному з кінців нового моста прочани влаштували табори, і вдень і вночі несучи варту. Коли повз прогуркотів екіпаж, вони навіть голови не підвели.

— А як би ти назвала землетрус у Раєвості? — не вгавав Ніколаї. — Чи статую Санта-Анастасії під Цемною, яка мироточить кривавими слізьми?

— Халепою, — озвалася Зоя.

— Ти досі думаєш, що це витвір якогось гриші, котрий наковтався парем?

— А як іще хтось міг створити такий міст чи влаштувати землетрус на замовлення?

Юрда парем. Зоя воліла б ніколи не чути цих слів. Наркотик був результатом експериментів у шуанській лабораторії. Він міг узяти гришинську силу й перетворити її на щось цілковито нове й цілковито небезпечне, та ціною за цю коротеньку мить слави була залежність, ба навіть смерть. Юрда могла допомогти бешкетному Творцю струснути землю чи Корпуснійцю перетворити чиєсь тіло на міст. Але з якою метою? Чи могли шуанці використовувати гришників-рабів для дестабілізації ситуації в Равці? Чи міг до цього бути причетним Аппарат, так званий монарший духовний порадник? Поки що він лише проголошував, що молитиметься після дивних випадків, і збирався здійснити прощу до місць, де це ставалося. Зоя ніколи не довіряла священнику й не сумнівалася: якщо він знайде спосіб улаштувати диво, то заразом знайде спосіб, щоб скористатися виставою для власного зиску.

Та справжнє запитання — запитання, яке привело їх до Івця, — звучало так: чи були дивні події в Равці якось пов’язані з темною силою, що знайшла собі прихисток у тілі Ніколаї? Явища відбувалися приблизно водночас із королівськими нічними нападами. Можливо, це був збіг, але вони приїхали до Івця, сподіваючись знайти якусь підказку, якийсь зв’язок, що допоможе їм звільнити Ніколаї від влади чудовиська.

Вони дісталися протилежного краю моста, екіпаж знову поринув у заспокійливий звичний шурхіт брудної дороги. Здавалося, наче розвіялися чари.

— Нам доведеться сьогодні покинути герцога Радімова, — повідомив Ніколаї. — І сподіватися, що ніхто не бачив, як я тиняюся угіддями.

Зоя хотіла погодитися, та, позаяк вони вже вирушили в подорож…

— Я можу подвоїти дозу Жениного зілля. Перемовини триватимуть ще один день.

— Нехай за це візьметься Уляшин. Я хочу повернутися до столиці. Ми взяли зразки моста для Давіда. Можливо, йому вдасться знайти щось, що може дати раду моєму…

— Недугу?

— Непрошеному гостю.

Зоя закотила очі. Він говорив так, наче