Сергій Інший - Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля, Сергій Інший

лише декілька десятків, і Назар загорівся бажанням почати колекціонувати книги, тому і порозкладав туди свої. Розклавши одяг, він вирішив випити кави, та насолодитись панорамним видом на місто. Дивно, як одна і та сама кава, може смакувати зовсім по різному в різних місцях, тут, в неї був присмак свободи. І як завжди буває в такі моменти, його думки перервав телефонний дзвінок.

— Так, я вас слухаю.

— Ти де, чорт забирай? Де твої речі? Чи не на вокзал ти переїхав часом? — це був вітчим, який ніколи не приховував свою неприязнь.

— Ні, я знайшов пристойну роботу. — він повинен був так відповісти, інакше, у Тимофія виникли б підозри, на які це гроші Назар знімає собі квартиру. — В мене було трохи накопичено, на чорний день, і я орендував собі квартиру, зарплата буде непогана, тому мені вистачить на оплату, і нормальна суме ще залишатиметься.

— Ось як ти чиниш, виродок! Як тільки в нього завелись грошенята, він линяє. А те що я, і твоя мати, усе твоє життя утримували тебе, ти про це не подумав?

— Як тільки мені заплатять, я, в знак вдячності за вашу турботу, дам тобі частину зарплати.

— От і чудово. — кинувши трубку відповів Тимофій. Він помітив, що з голосом Назара щось не так, він звучав не те що щасливо, а байдуже. Раніше він боявся Тимофія, і робив усе щоб не говорити з ним, а тепер, йому було просто байдуже, адже Назар знав, що в будь-який момент, він може просто кинути слухавку, і на цьому все закінчиться. Але в кожному його слові, у всій розмові була мета і логіка. Увесь діалог побудовано так, щоб його родина відчепилась від нього і не турбувала якомога більше часу, а через декілька тижнів він просто дасть Тимофію декілька тисяч і той залишить його в спокої.

* * *

06.06.2014

— О чорт!!! — різко прокинувся Назар, адже на телефоні вхідний дзвінок від його начальника. Сьогодні він виходить з відпустки, і тридцять хвилин тому, повинен був з’явитись на роботі. Звісно, що ця робота тепер йому не потрібна, але ж це так по хамськи.

— Я вас слухаю?

— Ти мабуть забув, що сьогодні ти виходиш на роботу?

— Так, ви праві, мені геть з голови вилетіло.

— Так ти приїдеш? Коли тебе чекати, і чи чекати взагалі?

— Звісно, я приїду, через п’ятнадцять-двадцять хвилин буду на місці.

Як же сильно йому не хотілося вставати з свого величезного ліжка в новій квартирі. Так хочеться повалятися ще декілька годин, і нехай усе саме собою вирішиться. Поволі одягаючись, в думці було лише одне «може не йти нікуди, нащо мені та робота, що вони мені можуть зробити? Звільнити? І що? ляжу по сплю, чи ні, вони все ж таки хороші люди, і то була непогана робота» і так по колу, від бажання «все кинути» до «треба приїхати». Зібравши усю свою силу в кулак, він таки вийшов з дому, сів у таксі, і помчав на роботу. Йому не хотілося пояснювати всю ситуацію, Назар просто підійшов до начальника і сказав — звільніть мене, тому що я сюди більше не повернусь.

— З чим пов’язане таке різке рішення? — запитали у відповідь.

— Будучи у відпустці, я знайшов кращу роботу, не можу сказати яку.

— Ти розумієш, що ти повинен відпрацювати два тижні перед звільненням? В іншому разі, ти втратиш свою заробітну плату.

— Мені вона непотрібна, я хочу лише одного — не приходити сюди більше ніколи.

— Я тебе зрозумів, хоч і ніяк не збагну що з тобою трапилось, у тебе були великі перспективи в цій компанії.

— Не потрібно мені заливати баки, звільніть мене, або я просто зараз вийду через ці двері, і більше не повернусь.

— Не потрібно цього робити, зайди до мене через годину, секретарка підготує документи, ти поставиш свій підпис, і ми розпрощаємось назавжди.

Нічого не сказавши у відповідь, Назар просто кивнув та вийшов з кабінету. Йому нікуди було йти, тому він подався прогулюватись по боксах[1] в яких сиділи оператори, зайшов на кухню зробити собі кави, неймовірно жахливої кави, адже лише на одному поверсі, оператори споживали близько п’яти кілограм безкоштовної кави на добу, і відповідно, компанія закуповувала найдешевшу з усіх можливих. В гардеробі ще були його речі, на вішаку висіла стара куртка, а також тут були його улюблені хатні капці в формі кролика, які він вирішив залишити тут, нехай викидають, тепер йому це непотрібно.

Важко передати словами, наскільки приємне відчуття спостереження за своїми колегами, які трудяться в поті чола, з розумінням і усвідомленням того, що тобі вже непотрібно так працювати. Назар просто прогулювався між боксами, де не де зустрічаючи знайомі обличчя, усі посміхались йому у відповідь не розуміючи, чому він такий щасливий.

— Привіт, друже. Давно не бачились. Як відпустка? — це був Максим, найбільш близька людина для Назар на цій роботі, він єдиний хто більш-менш здатен зрозуміти складну і дивну структуру такої людини як Назар. Максим прийшов на цю роботу пізніше аніж Назар, але вже встиг обігнати його в кар’єрному рості, та для Назара це були дрібниці. Вони подружились коли Максима посадили до Назара як учня, аби той спостерігав як потрібно працювати, це був єдиний учень Назара, можливо саме тому він і прив’язався до нього.

— Привіт, Макс. Відпустка? Та ніяк, як і завжди, просто нічого не робив цілими днями.

— А ти чого байдикуєш? — запитував Максим.

— Ну, я прийшов лише для того щоб звільнитись.

— Що? Ти хочеш звільнитись? В тебе все гаразд? Ти часом не підхопив у відпустці якоїсь лихоманки?

— Ні, я серйозно, я ніколи сюди більше не повернусь, шеф готує документи на моє звільнення.

— Але чому, тобі ж подобалась ця робота?

— Я знайшов іншу.

– І яку ж це? — на це запитання, у Назара не було готової відповіді, він відчував що розмова дійде до цього моменту, але й досі не зміг придумати що відповісти. З швидкістю світла він перебирав в голові усі можливі варіанти відповіді, усі крім одного — правди.

— Я, тепер, займатимусь лише покером. — це перше що спало йому на думку, чомусь, він вважав що це прийнятний і досить реалістичний варіант. — Три дні тому, я виграв регіональний чемпіонат, переїхав з дому, орендував собі квартиру просто в центрі, ще і залишилось. Я знаю, що якщо я займусь цим на професійному рівні, то зможу досягнути досить непоганих результатів.

— А знаєш, я завжди в тебе вірив, я тобі