Ерік-Емманюель Шмітт - Тектоніка почуттів, Ерік-Емманюель Шмітт

ДІАНА: Не має значення, у кайф мені довколишній світ чи не в кайф — я приймаю його таким, який він є, і засукаю рукави. Я не вірю в те, що людей можна змінити — ще менше в доцільність цих змін; ба гірше — я остерігаюсь політиканів, які претендують робити це: саме такі обертаються на диктаторів. Ні я, ні ви, мадам Ніколеску, не в змозі реформувати все людство! Однак ми можемо поліпшити закони, зробити їх менш лицемірними. Я пишу цей звіт лише для того, аби переконатися, що ваші права, ваше здоров’я і вашу гідність не зневажають.

РОДІКА: Що ж, тоді — бінго! Коли не боїтеся брудної роботи, то ви потрапили до потрібного місця!

Діана вказує на вродливу юнку — таку витончену, рафіновану, але з понуреним поглядом.

ДІАНА: Хто вона?

РОДІКА: Оця? Одна бідолаха!

ДІАНА: А більше?

РОДІКА (зневажливо): Її тут «інтелектуалкою» кличуть. Повія, яка годинами може читати напам’ять вірші! Уявляєте, як це корисно у нашій роботі?

ДІАНА: Давно не бачила такої вроди.

РОДІКА (похмуро): Справді? Ви думаєте, як і решта клієнтів!

ДІАНА: Яка ж вона сумна...

РОДІКА: І добре! Хоч щось від неї відштовхує...

ДІАНА (замислено): Представите нас?

РОДІКА (здивовано): «Представити»? (Знизує плечима.) Гей, Еліно! Ходи сюди. Ходи сюди, Еліно! Хутчіш!

Дівчина й оком не веде.

Родіка й Діана підходять до неї.

РОДІКА: Представляю тобі мадам Поммере, депутатку, вона про нас пише звіт, аби політики потім поліпшили нам життя. Привітайся з нею!

ЕЛІНА (байдуже): Доброго вечора, мадам.

ДІАНА: Доброго вечора.

Діана марно намагається спіймати погляд Еліни.

РОДІКА: Я сказала, що ти знаєшся на віршах. Стільки віршів знати напам’ять! А вивчила ти їх у Румунії.

Еліна стоїть з таким самим байдужим виглядом.

РОДІКА: Покажи їй!

ЕЛІНА: Я втомлена.

РОДІКА: Слухай, ти, мерзото, ану покажи швиденько, щоби вона розуміла, що в Румунії є і такі, як ти!

ЕЛІНА: Я живу не в Румунії.

РОДІКА: Ах ти ж тупа корово! Буде ж добре, якщо одна з нас покаже, що теж знається на культурі. Це лише допоможе справі.

ЕЛІНА: Я — стомлена!

РОДІКА: Яка ж ти вперта! (До Діани.) Вибачте їй, мадам. Коли вона тільки пішла до університету в Бухаресті вивчати літературу, якісь «добрі люди» запропонували їй взяти участь у програмі о-пер у Франції, пообіцявши, буцімто вона зможе вступити тут до університету, відкрити для себе Париж, книгарні, бібліотеки, театри... Та щойно вона спустилася з літака, її зґвалтували, побили, відібрали документи та виставили на тротуар. Класика!

ДІАНА (обурено): Треба скласти заяву!

Еліна ще нижче опускає голову. Родіка відповідає за неї:

РОДІКА: Як скласти заяву, коли в тебе немає документів? Коли ти — нелегал? Коли усвідомлюєш, що, коли про це дізнаються, то виконають погрози?

ДІАНА: Які погрози?

РОДІКА: Привезти до Франції її молодшу сестричку і також поставити на тротуар! Класика!

Еліна, почувши це, робить різкий рух, що виказує її пригнічений стан, та миттю опановує себе і абстрагується від дійсності.

Діані ця історія припадає до серця.

ДІАНА: Це просто жахливо! Я докладу всіх зусиль, аби вам допомогти! Мій звіт буде дуже красномовним, я донесу його до всіх, послідовно, крок за кроком, від комісії до комісії, він потрапить до кулуарів Національної асамб­леї — і я не заспокоюся, поки не примушу їх до реформи, до поліпшення!.. І повірте мені: це не хвастощі і не передвиборчі обіцянки!

РОДІКА: О, я вам вірю! Дякую, мадам!

ДІАНА (обернувшись до юнки): Я дуже співчуваю вам, Еліно, і хоча в цю мить це нічого не може змінити, знайте — я з вами!

Еліна ж ніби не чує її.

Діана не намагається достукатися до неї і збирається йти.

Та щойно вона робить кілька кроків, як Еліна спиняє її.

ЕЛІНА: Заждіть! Я прочитаю вам вірші.

РОДІКА (роздратовано): Еліно, уже не треба! Та й пізно вже для поезії!

Діана усміхається Еліні та схвильовано каже:

ДІАНА: Із задоволенням послухаю!

ЕЛІНА: Це вірш Шарля Бодлера. Я вивчила його вже тут.

Еліна, обернувшись обличчям до світла, починає декламувати.

ЕЛІНА:

Якщо ви стрінете в химерному убранні

Її — скрадається на вулиці безславній

Підбитим голубом, що гнеться від картань,

Підбори збиті тягне поміж калабань.

Не кидайте, панове, ні кляття, ні сміття

В лице нечистій нарум’яненій — не смійте:

Богиня Голодівка в зимні вечори

Звеліла підкидать спідницю догори.

Мандрьоха ця — то все моє багатство нині,

Коштовність, перла, і царівна, й герцогиня,

В її обіймах колисання пойняло,

І відживили руки серденько теплом.

І осяйна, чиста, неначе мадонна, Еліна дочитує вірші зі сльозами на очах.

Діана не відводить від неї схвильованих очей.

3. У Діани

Рішар у вечірньому вбранні, елегантний, похмурий, спокусливий ввалюється до вітальні Діани з пляшкою шампанського та бере два бокали.

РІШАР (до куліс): Шампанське!

ДІАНА (з-за куліс): Шампанське?

РІШАР: Так, шампанське!

ДІАНА (з-за куліс): Є привід?

РІШАР: Перш ніж піти до ресторану, маємо відсвяткувати!

Він натискає на кнопку — і лунає музика, південноамериканський джаз, і Рішар робить кілька танцювальних па. Він чуттєво, з хуліганською грацією кружляє у танці.

ДІАНА (заходить): Що ми святкуємо?

Вона має просто неперевершений вигляд.

Рішар, не відводячи від неї захопленого погляду, наближається, вигинаючись, і простягає бокал.

РІШАР: Чесність!

Вона вишуканим рухом бере бокал.

РІШАР: Цими бульбашками ми ховаємо нетривалі почуття, що єднали нас.

ДІАНА: За наші ілюзії!

РІШАР: За втрачені ілюзії!

Вони цокаються.

У їхніх взаєминах є щось сухе, силуване.

Зробивши ковток, Діана сідає на бильце фотеля.

ДІАНА: Ти думав колись про це? Як ми житимемо, якщо кохання в одному з нас згасне, а в другому ще іскритиме?..

РІШАР (сміється): О, це буде непросто!..

ДІАНА: Тільки уяви — твоє кохання триватиме довше за моє...

РІШАР: Жах!

ДІАНА: Чи навпаки...

РІШАР (сміється ще гучніше): Трагедія!

ДІАНА: А й справді, трагедія...

Рішар, захопившись музикою, підхоплює Діану і запрошує її до танцю. Вони лише вдають, ніби танцюють, але їхні спільні рухи дають зрозуміти, що кохатися їм було добре і спогад про це ще не залишив їхні тіла.

ДІАНА: А в кому з нас кохання померло швидше?

Рішар мовчки робить кілька па, потім, ніби пірнаючи стрімголов у воду, кидає:

РІШАР: Боюся, що це був би я!

ДІАНА: Он як? Ага! І чому ти так кажеш, цікаво?

РІШАР: З твого боку я не бачив ознак охолодження, однак у собі я їх відчував. Упродовж