Андрій Кокотюха - Офіцер із Стрийського парку

її на місце зустрічі з потрібними йому в громадській діяльності особами. А відтоді, як у Бресті підписали мир і українцям пообіцяли автономію з перспективою мати державність, приміщення на Шевській стало чимось на кшталт штабу діячів різного штибу.

Точніше – прохідним двором.

Минули часи, коли в конторі пана Штефка панували тиша й благодать, яку зрідка порушували важливі й вдячні клієнти.

Нині тут стояв постійний гармидер, і Шацький уже не міг чітко сказати, чим займається Кошовий, до якої партії належить або тяжіє, й чи належить та тяжіє взагалі. Він знав лиш: його друг дуже зайнятий, йому нема коли приділяти увагу справам, котрі не стосуються чогось державницького.

І все одно прийшов до Клима.

Він не мав, куди з цим більше йти.

Звичайно, довелося почекати, поки гурт малознайомих дантисту чоловіків ухвалить, складе та підпише чергову відозву до австрійського парламенту й крайових сеймів Галичини. Шацький не привертав до себе увагу, скромно й тихо прилаштувався в закутку між шафами. Коли нарешті Клим лишився сам, відразу сказав Йозефу:

– Бачив. Знаю. Співчуваю. Сам збирався забігти до вас. Бідолашна пані Естер.

– Усе гаразд, пане Кошовий.

– Ні, Шацький! Не все гаразд!

Вони від самого початку домовилися: Клим називає Йозефа на прізвище, без всякого «панькання», натомість Шацький «панькається» до Кошового. То простіше було прийняти, ніж сперечатися, як хотів Клим.

– Моя фейгале тепер більше лежить.

Фейгале, ластівка. Так ніжно дантист називав свою дружину.

– Вам слід бути біля неї.

– Вей, аби то щось поміняло, – Шацький похитав головою, за звичкою прицмокнувши при тому губами. – З нею по черзі Рива та Іда, а Даніеля вона взагалі заборонила пускати далі нашої вулиці. Боїться, що жидів почали нищити навмисне й будуть погроми.

– Ой, не меліть дурного! – відмахнувся Кошовий. – Не повторюйте чуток, котрі розпускають поляки.

– Хіба пані Магда…

– І пані Магду лишіть у спокої!

Перервав Шацького різко, та не вибачився. Йозеф промовчав, бо знав – нині, коли українці з поляками раптом опинилися по різні боки барикад, Кошовому часто дорікали зв’язком із Магдою Богданович. Вони познайомилися в той самий день, коли Клим приїхав до Львова, і ось уже чотири роки були разом – примирила та звела війна. Шацький не знав, про що вони зараз говорять наодинці й чи миряться. Та публічно Кошовий припиняв розмови, які стосувалися його подруги-полячки.

– Останній раз на євреїв тиснули, коли тут стояло російське військо. І то, про погроми не йдеться, царська армія всіх грабувала, – мовив Клим. – У місті загалом небезпечно. Вашого Шмуля могли вбити з будь-якої причини. Без причини, просто так, бо єврей – ні, ні і ще раз ні.

– То ви б могли дізнатися цю причину? – випалив Шацький.

Побачив, як сіпнулося віко.

Зрозумів, якою буде відповідь.

– Від мене мало користі тут, – Кошовий винувато розвів руками, потім у пориві підвівся, підійшов до друга, поклав йому руку на плече. – Шацький, зараз вам ніхто не допоможе знайти винного. Самі знаєте, що коїться. Потенційні вбивці ходять вулицями, майже не ховаючи зброю. Шмуля, як пише газета, застрелили. Він так само мав револьвер при собі. Подібні випадки не рідкість у Львові й не лише у Львові. Я теж втратив батьків, розумію вас, як ніхто. Але хіба мені полегшає від знання, який саме російський матрос проштрикнув обох багнетом?

Шацькому в ту мить стало соромно. Зимою, на початку лютого, коли в Київ увірвалася більшовицька армія, кілька днів поспіль не припинялася різанина. Озвірілі солдати й матроси вривалися в помешкання, на які вказували прихильні до них двірники, й вбивали, вбивали, вбивали. Кошовий дізнався про це, коли весною нарешті поїхав до рідного міста з делегацією галицьких українців домовлятися з урядовцями УНР. Повернувся пізніше за інших, сірий, скупий на слова. Розповів тільки, що лишився гідно поховати маму й тата на Байковому цвинтарі. Й відтоді з головою занурився в справу чимшвидшого з’єднання Галичини з, як він казав, Великою Україною.

З точки зору Йозефа Шацького, займався всім – і нічим водночас.

Але думка дантиста з Кракідалів не має значення. Так само, як його біда. Попри це Шацький попросив хоча б не проганяти його. Кошовий розсипався у вибаченнях і запевнив, що старий вірний друг нічим йому не заважає. І, відправивши молебень за сином, Йозеф тепер щодня приходив на Шевську, тихо й непомітно вмощуючись на стільці й проводячи там більшу частину дня.

Естер стало трохи краще. Шацький доручив матір донькам, пояснивши свою щоденну відсутність нагальними справами. Тож дружина, найчастіше – в супроводі Риви, щодня навідувала Шмулеву могилу. Його поховали на єврейському кладовищі, яке було за шпиталем на вулиці Рапопорта.[11] Цвинтар був закритий, та Боярські, з яких походила Естер, мали тут поховання. Заможна родина дозволила собі щось на кшталт склепу, тож для Шмуля там місце знайшлося – пані Шацька наполягла.

Кожен переймався горем по-своєму.

Всяк божеволів, як міг.

Чи навпаки – рятувався від божевілля.

Той ранок не став особливим.

Хіба народу в конторі не було, і Кошовий без метушні заварив на спиртовці каву, міцну, справжню, не ерзац, до якого місто вже звикло за роки війни. Хто й звідки приніс її, Клим сам не міг пояснити.

– Розумієте, Шацький, вона одного разу знайшлася, – сказав, коли Йозеф поцікавився вперше.

Вловивши тоді в очах друга давно забуте сяйво, Кошовий вирішив не розбазарювати так щастя, а притримував каву спеціально для Шацького. Заварюючи в тих випадках, коли вони були самі або в конторі товклося менше народу, ніж зазвичай. Замість цукру з’явився сахарин, але тут давно смакували просто так, лише гіркоту. До того ж на підвіконні примостилася таця, в якій не переводилося дешеве, але все одно дуже доречне до кави печиво.

Джезва саме закипіла, коли у двері постукали. Шацький саме почав звітувати Климові, як нині спала його фейгале й чи допомогли добуті Магдою в шпиталі пігулки. Візитер перервав його, і Кошовий розвів руками:

– Дуже перепрошую.

– Та де, хай собі, – Шацький покірно вмостився на звичне місце.

– Починається, – буркнув Клим.

Тим часом відвідувач не спішив заходити, й Кошовому довелося крикнути голосно:

– Прошу, прошу вже! Хто там!

Двері обережно прочинилися й всередину спершу зазирнув, потім – ступив невисокий лисуватий пан у колись модному, та все ще добротному пальті з верблюжої шерсті. Воно, як і чорні штани, висіло на ньому, ніби чоловік убирався в чуже. Хоча насправді він лише схуднув. Збитки, що довелося терпіти під час війни, лишили від домовласника Веслава Зінгера менше половини.

– Дозвольте?

– О, ви ж