Джек Лондон - Серця трьох

«Вельмишановний містере Рігане. Маю честь повідомити Вам, що мені відоме місце, де за давніх піратських часів сер Генрі Морган заховав свій скарб.

Альварес Торес».

Ріган похитав головою; клерк був уже біля дверей, коли хазяїн раптом гукнув йому:

– Нехай зайде. Негайно!

Залишившись сам, Ріган беззвучно розсміявся, обмізковуючи ідею, що зародилася в його голові.

– Молокосос! Щеня! – буркотів він крізь хмарку диму, розкурюючи сигару. – Уявляє себе левом, як і його батько. Його потрібно добре провчити, і старий стріляний горобець Ріган уже подбає про це.

Англійська сеньйора Альвареса Тореса така сама бездоганна, як і його модний весняний костюм. Хоча смаглява шкіра видавала його латиноамериканське походження, а блиск чорних очей красномовно засвідчував, що в його жилах тече давня суміш іспанської й індіанської крові, проте він видавався таким типовим нью-йоркцем, що Томас Ріган більшого й не бажав.

– Після багатьох років завзятої праці й пошуків, – почав Торес, – я нарешті розгадав, де захований скарб сера Генрі Моргана. Я певен, що на Москітовому узбережжі. Скажу точніше: до нього не більше як тисяча миль від лагуни Чірікві, а найближче до нього місто – Бокас-дель-Торо. Я там народився, хоча освіту здобув у Парижі; знаю місцевість як свої п’ять пальців. Для такої експедиції досить було б маленької шхуни. Адже спорядити її обійдеться зовсім дешево, зате який буде прибуток! Винагорода – цілий скарб!

Сеньйор Торес замовк: йому бракувало слів, аби висловитися переконливіше, але Ріган, крута і тверда людина, яка звикла мати справу з людьми такого самого складу, як і він сам, почав витягати з нього все, ніби адвокат, що веде перехресний допит.

– Авжеж, – погодився сеньйор Торес, – нині я маю певну скруту… як би це сказати?… у готівці.

– Вам потрібні гроші, – грубо уточнив біржовик, і той сумно схилив голову.

І ще багато чого іншого змушений був визнати Альварес Торес під перебіжним вогнем допиту. Він справді нещодавно приїхав із Бокас-дель-Торо і сподівається, що ніколи більше туди не повернеться. Проте він готовий повернутися, якщо вони дійдуть якоїсь згоди…

Ріган зупинив його владним жестом людини, що звикла наказувати простолюду: він узяв чекову книжку і виписав чек на ім’я Альвареса Тореса. Той, глянувши на нього, побачив суму в тисячу доларів.

– Ось у чому річ, – сказав Ріган. – Я особисто анітрохи не вірю вашим вигадкам. Однак у мене є один юний друг. Я дуже люблю цього хлопчиська, і мене засмучує, що його занадто розбещують спокуси великого міста – Бродвей з його красунями тощо, – ну, ви розумієте.

Сеньйор Альварес Торес, як вихована людина, ухилився від відповіді.

– Отже, заради його здоров’я, а також порятунку не лише його душі, а й добробуту, найкраще, що можна було б придумати, – це подорож по скарб, сповнена пригод, що вимагає фізичної напруги, і… словом, я переконаний, що ви мене розумієте.

Альварес Торес знову ухилився.

– Вам потрібні гроші, – продовжував Ріган. – Зацікавте його. Ця тисяча – вам за спробу. Зацікавте його так, що він вирушить на пошуки золота старого Моргана, і ще дві тисячі – ваші. Якщо зацікавите його так, що він пробуде в мандрах три місяці, я додам вам ще дві тисячі, а якщо півроку – то п’ять тисяч. Можете мені повірити: я добре знав його батька, ми з ним були компаньйонами, я… я можу навіть сказати: майже братами. Я готовий пожертвувати будь-якою сумою, аби скерувати сина мого друга на правильний шлях і зробити з нього людину. Що ви на це скажете? Для початку ось вам тисяча. Згода?

Сеньйор Альварес Торес тремтячими пальцями згортав і розгортав чек.

– Я… я згодний, – затинаючись, вимовив Торес і навіть почав заїкатися від хвилювання. – Я… я… як би це сказати?… Я весь до ваших послуг.

За п’ять хвилин Торес отримав інструкції щодо тієї ролі, яку йому випадало грати, а його розповідь про скарб Моргана для більшої правдивості хитрий біржовик трохи змінив; після цього іспанець підвівся і перш ніж попрощатися, зауважив жартівливо, але не без смутку:

– Найкумедніше, містере Рігане, що все це – чистісінька правда. Зміни, що ви внесли в мою історію, роблять її правдивішою, проте вона правдива і без них. Мені потрібні гроші. Ви дуже щедрий, і я намагатимуся зробити все… Я… я пишаюся тим, що непоганий артист. І все ж присягаюся: я справді розгадав, де заховано скарб, що награбував і закопав Морган. Я міг користуватися документами, що були недоступні іншим; та й все одно навряд чи комусь вдалося б у них розібратися. Ці документи зберігаються в нашій родині, і чимало моїх пращурів ламали голови над ними все життя, але так і не знайшли відповідь. Але вони були на правильному шляху, їм тільки бракувало кмітливості: вони помилялися на двадцять миль. Проте місце точно зазначено в документах. Вони помилялися, мені здається, тому, що там навмисно все було зашифровано, заплутано, написано у вигляді ребуса; і тільки я, тільки я зрозумів це й розгадав. Усі давні мореплавці вдавалися до таких трюків, коли креслили свої карти. Мої іспанські пращури таким чином приховали Гавайські острови, змістивши їх убік на п’ять градусів довготи.

Для Томаса Рігана все це було китайською грамотою, він слухав Тореса з поблажливою посмішкою, що явно говорила: «От, змушують зайняту людину відриватися від справ і вислуховувати якісь небилиці».

Ледве встиг сеньйор Торес відкланятися, як у кабінет зайшов Френк Морган.

– Вирішив на хвильку забігти до вас за порадою, – сказав він після звичайного обміну вітаннями. – Та й до кого ж мені звертатися, як не до вас, адже ви стільки років працювали з моїм батьком. Як мені відомо, ви були його компаньйоном у найбільших справах. Він завжди радив мені довіряти вашим судженням. Ну, ось я і прийшов. Насамперед скажіть, що відбувається з «Темпіко петролеум»? Річ у тім, що я хочу поїхати порибалити.

– Що відбувається з «Темпіко петролеум»? – запитанням на запитання відповів Ріган, спритно вдаючи, ніби він нічого не знає, хоча саме він і був в усьому винен.

Френк кивнув і, опустившись у крісло, запалив сигарету, а Ріган почав переглядати стрічку біржового телеграфу.

– Акції «Темпіко петролеум» піднялися… на два пункти… А тебе, власне, що турбує? – запитав він.

– Та нічого, – відповів Френк. – Зовсім нічого. Проте чи не гадаєте ви, що якась група хоче прибрати «Темпіко» до рук, адже потенційна цінність підприємства колосальна. Це, як ви розумієте, між нами, тобто я хочу сказати – цілком конфіденційно.

Ріган кивнув.

– Підприємство величезне, – продовжував Френк. – Досить прибуткове. Справді