Юрій Сорока - Крос у небуття

На невеличку галявинку, що стрімко збігала до темної води, поступово перетворюючись на урвище, під’їхали незадовго до світанку. Потап вийшов з автомобіля і припалив чергову цигарку. Підкликав бійців. Ті стали навколо нього й приготувалися вислухати завдання, суть якого була ясною усім ще від вечора. Потап кілька хвилин мовчав, вагаючись, кому призначити роль ката, після чого поглянув на Софрона й криво посміхнувся.

«Пацан молодий, але амбітний. Зрештою когось потрібно мати за спиною у разі шухеру. Чому б не Софрон? – подумав. – Схожі на нього учорашні невдахи легко стають слухняною глиною у майстерних руках. Він розумніший за тупих качків, але позбавлений цинізму досвідчених сидільців. Ідеальна кандидатура на роль «зама». У такому випадку безпосередня участь у вбивстві чотирьох людей буде непоганим засобом тримати у покорі. Вишка – гарний засіб зробити людину слухняною».

Потап дістав з-за пояса потертий «ТТ» і простягнув Софрону.

– Іменем революційного трибуналу, – підморгнув, вискалившись. – На, братан, покажи, чого вартий.

Софрон витримав погляд. Він взяв пістолет, підійшов до «Форда», відчинив по черзі задні дверцята і тричі вистрілив, цілячись у голови пасажирам, котрі встигли лише промугикати щось нерозбірливе. Скінчивши, відчинив багажник і вистрілив ще раз. Після скоєного повернувся до Потапа і простягнув йому пістолет.

– Готові, – сказав так, немов ходив поглянути на мангал з шпицями шашлику. – На останнього даремно набій тратив, ласти склеїв ще в селі.

Потап поглянув на пістолет у руці Софрона і похитав головою. Він не настільки дурний, аби тримати при собі ствол, на якому чотири трупа.

– Залиш собі. Все, братва. «Форд» у Смотрич і по коням. Вже розвиднюється, нам тут нічого робити.

За хвилину білосніжна іномарка, створюючи несамовитий тріск у кущах підліску, помчала у свою останню подорож. Софрон, перед тим як зачинити дверцята, уважно оглянув плоди своєї «роботи», але не помітив, що поміж двох трупів на задньому сидінні, з тремтінням на вустах, намагався боротися із власним жахом забризканий кров’ю і мозковою речовиною, але усе ще живий хлопець. Скоро хвилі зійшлися над понівеченим автомобілем, і лише невеличкі брижі на воді нагадували про трагедію, яка розігралася щойно на березі Смотрича. Три темних іномарки мчали у напрямку Кам’янця-Подільського. Їхні пасажири поспішали відпочити від своїх праць.

26 квітня 1996 року. 5. 30.

Берег ріки Смотрич. 12 кілометрів від Кам’янця-Подільського

Павло Іванович Карась від учорашнього вечора мав такий гарний настрій, який зіпсувати не могло навіть повідомлення про початок Третьої світової війни. Та що там міфічна Третя світова! Такого настрою не зіпсує приїзд тещі на кілька тижнів. А теща у Павла Івановича, потрібно зауважити, могла зіпсувати настрій середньостатистичного дрібного службовця, навіть не акцентуючи на цьому уваги.

Як і минулорічний виїзд порибалити на Дністер, Павло Іванович ретельно готував зустріч з мрією і переживав все задовго до призначеної дати, плекаючи у думках сходження ранкової зорі і себе з вудкою у руках. Він мріяв про Дністер за кульманом у кабінеті, або у задимленій курилці. У салоні переповненого тролейбусу, або, засипаючи поряд з дружиною, Людмилою Володимирівною. Тією самою Людмилою Володимирівною, котра поступово перетворила життя Павла Івановича на тихий жах.

Дружина Павла Івановича Карася мала чітку впевненість, що її зовнішня привабливість може цілком компенсувати нестерпний характер, а чоловік у сім’ї потрібний саме для того, щоб день і ніч працювати для забезпечення її досить солідних потреб у грошових знаках. Тому й тримала Павла Івановича залізною хваткою, не даючи зайвий раз вхопити ковток жаданої свободи. Чи варто за таких обставин дивуватись, що той рідкісний протяг волі, яким ставав виїзд на Дністер у компанії з кількома давніми друзями й однодумцями, був для Павла Івановича подією непересічною.

Він ще звечора приготував три донних вудки й три спінінги, додав до звареної мамалиги кілька своїх фірмових інгредієнтів і довго хитався на хвилях у крихітному гумовому човні, доставляючи прикорм на потрібні ділянки русла.

Судячи з усього, рибалка мала видатися на славу – небо над вкритою зеленним підліском горою на сході вже набирало гарячих тонів. На ньому поступово згасали зорі. Вітру, здається, не варто очікувати – навкруги панувала тиха рибальська ідилія.

Павло Іванович обережно підняв скло й дмухнув на вогник ліхтаря «летюча миша». Полум’я блимнуло і згасло. Тепер у світлі ліхтаря не було необхідності. Павло Іванович, по-черзі, витягнув з води усі три донки, модернізовані гумовими амортизаторами для більш зручного закидання, закріпив волосінь на трьох вкопаних у берег стійках і заходився начіпляти на численні гачки наживку. Процес мав зайняти не менше чверті години з огляду на той факт, що на кожній з вудок малося по дванадцять гачків. Але це не турбувало Павла Івановича. Його уява вже малювала стурбований дзвін крихітного дзвіночка, тріпотіння натягнутої волосіні у руках і блискучий бік знаменитого дністровського ляща. Якщо поталанить, першу рибину він кине у приготований неподалік садок ще до того, як Ігор і Михайло, котрі учора «перехватили» за вечерею, вилізуть зі своїх наметів.

Павло Іванович обережно пустив у воду другу донку і збирався уже взятися за третю, коли його увагу привернули хлопки і незрозумілий шурхіт на протилежному березі. Придивившись, Павло Іванович розкрив від несподіванки рота. Не далі як за п’ять сотень метрів від нього, ламаючи підлісок, кручею униз летів білий автомобіль. Минуло близько десяти секунд, і іномарка з гучним сплеском впала у воду. Якусь мить коливалась на поверхні, після чого зникла у глибині.

– Господи праведний! – Павло Іванович відчув, як руки у нього затремтіли.

І він заволав. Зовсім не так, як це роблять на березі ріки досвідчені рибалки:

– Мишко, Ігор! Мерщій сюди! Треба швидко човна на воду спускати!

– Що тут? – першим підійшов Мишко. З перепою у нього було пом’яте й смішне обличчя, але Павлові Івановичу було не до сміху.

– Машина щойно у річку впала. Пливемо прудко, може хто живий залишився!

Не минуло й трьох хвилин, як Павло Іванович вдвох з Мишком уже сиділи у човні. Мишко веслував незграбно, але човен поволі наближався до місця, на якому хвилі вкрили автомобіль. Ставши колінами на гумовий борт, Павло Іванович напружено вдивлявся у воду під скелястою стіною протилежного берега.

– Ніби виплив хтось! – видихнув нарешті Павло Іванович. Він ясно бачив, що у хвилях борсалась темна постать. – Мишко, наляж, може врятуємо!

Хвилини тяглись повільно, а короткі весла в руках у Михайла так і норовили розвернути човник то в один, то в інший бік. Не дивлячись на це, потерпілий,