Ольга Кобилянська - Оповідання, Ольга Кобилянська

прийде такий, що спо­добається їй так, що аж утратить голову, тоді вже схоче!

- То лише така бесіда! - відповіла тупо, махнувши байдуже рукою.- То лише така бесіда! Слова видумав чоловік, а всякий знає, що все має свій час. Вона від­дасться аж тоді, як її доля дозріє.

Я всміхнулася.

Вона повернула звільна своє лице за мною, і її мутні очі промайнули по мені.

- Чи ви що казали?

- Ні, я щось думала.

- Чого тільки думати? Передумати - не передумав ще ніхто нічого.

- Як то, лелічко?

Вона здвигнула плечима та воркнула, немов до себе:

- Думати або й не думати, а найгіршого лиха не в силі ніхто віддумати!

- Якого найгіршого лиха?

- Якого? Ну, так. Воно від вас далеко; ви ще молоді, наче голубка; але я... се ж прецінь смерть - найгірше лихо.

- Смерть! - повторила я за нею протяжно.- Справді, її не можна думками відогнати.

- Так і видите! - сказала з притиском переконуюче і всміхнулася з співчуттям.- Отже, видите. А що значить все проче?

- Смерть - то щось таке, що мусить бути,- відповіла я,- але то не найгірше лихо.

- Ба не лихо! На добре не виходить вона нікому... А втім - чи одно мусить бути, бо бог так хоче!

- Як, лелічко?

- Кажу: бог так хоче...

- Що?

- Так, як воно є.

- І чоловік може хотіти...

Вона похитала сумно головою.

- Якби ваша донька хотіла тепер віддатися, то від­далась би. Чей ви не бороните їй сього.

- Чого б я боронила? Я вже стара. Може, умру неба­вом, бо я слаба. Що вона пічне без мене? Піде служити? Який там кінець усякої служби? Як порадить вона собі з хлопцями, що гонять за нею, мов яструби? Вона ж дурна!

- Вона не любить,- обізвалася я знов.

- І сказали щось розумного! - відповіла вона тупо, з ледве замітною насмішкою.

Опісля сперла голову на худу руку й споглядала втомленим поглядом по долах.

Хвилю мовчали ми, відтак почала я знов:

- Як чоловік молодий, то він інший, а як старий, то знов інший...

- Так,- відповіла з жалем.- Як чоловік молодий, то має силу, а як старий, то - розум. Та що йому з того? Його час прийде, він мусить іти, чи хоче, чи не хоче... Ет! - і махнула рукою.- Впрочім, я б і пішла, лиш її не хотіла б я так лишити.

- Чи ви вже забули, які ви були замолоду,- спитала я весело,- або коли віддавалися? Та як хочете, щоби доконче віддалася, то присилуйте!

- Тото нічо не поможе. Все має свій час. Як я була молода, то (боженьку, прости мені гріхи мої!) дуріла за одним жовняром, а він за мною - то вже аж землі під собою не чув. Мій найстарший син - то його дитина, а таки ми не побралися. Його мати була погана волошка, та й час мій не був ще прийшов. Я віддалась за другого, котрого я ані не любила, ані не хотіла. Віддалася, бо от... прийшла собі пора! Так буде і з Іллінкою, так діється з кождим і так ведеться зо всім, зо всім... Але чоловік загонистий, пливе проти води й хоче свій розум мати.

- Чи так зле, лелічко?

- Або я знаю!.. Мабуть, і в тім божа воля...

Ми замовкли.

Вона сиділа нерухомо, споглядала тупо, сонливо впе­ред себе, а я дивилася на неї, засохлу та поморщену. Вона й шептала щось до себе, але я її не розуміла. Так сиділи ми чималу хвилю, коли нараз недалеко перед на­ми показалася молода дівчина.

- Іллінка! - кликнула стара втішно, а я глянула ці­каво за тою Іллінкою. Ішла дорогою вгору, до нас, і ве­ла сильного гуцульського коня недбало за гриву. Була гарна, струнка, як усі верховинці. На її лиці було знати супокій, який подибуємо в людей, що живуть у найглибшій самоті й духовній рівновазі. Її рухи були певні, а очі темно-сині, сяючі, та які ж ліниві і на вид холодні!.. Але коли я на них глянула, навинулась мені дивна думка: «Тигриця»,- подумала я мимоволі. І справді! Вона ма­ла в собі щось із звинної, скритої сили того звіра. В чім лежала властиво та сила,- я не могла відгадати.

Прийшла, щоби стару заступити.

Я розговорилась із нею, а вона в розмові усміхалася раз по раз, причім її лице роз'яснювалося й ставало гар­нішим.

- Ти не хочеш віддатися? - спитала я між іншим жартівливо.

Вона спаленіла, оглянулась десь далеко вперед себе, причім її уста гордо-весело здригнулись.

- Дурна! Вона буде ждати, доки її мама не вмре; тоді й даху над головою не буде мати,- відповіла за­мість неї мати.

Дівчина спаленіла знов і вдарила роздразнено якусь муху у коня на шиї.

- Як вовки мене не з'їдять, то люди не з'їдять ме­не,- обізвалась вона.- Ви все боїтеся!

- Бо ти дурна і не будеш все молодою, як тепер, то й боюся. В твоїх літах була я також дурна, думала лише дурне й робила дурне!

- Що вам, мамо, з вашого старого розуму? Чи вас ваша невістка шанує, як нема мене коло вас? Ліпше одну повну торбу носити, як дві порожні. Чи ви хочете вмирати, що натискаєте так на мене?

- Бийся по роті, Іллінко!

- Так дайте спокій, мамо, пождіть!

- Добре ждати,- сказала журливо стара, і погляд її полинув знов по противолежній стрімкій лісистій стіні гори.- Ждати, доки сонце не зайде, доки ніч не настане, а я очі навіки не замкну...

Дівчина здвигнула плечима й збиралась до відходу.

- Ідіть, мамо, додому, я вже буду сама корову пас­ти.

І, плеснувши коня долонею, вхопила його за гриву та й пішла спокійним, майже лінивим ходом вгору. Неба­вом по тім зникла з очей, і лише спів її розходився по лісі.

Стара встала.

- Отака вона,- сказала турботно, дивлячись довго в ту сторону, в котру пішла дівчина.- Перестала мене слухати. Не боїться і має вже свій розум. Куди заведе він її! - І зітхнула.- Журба о ню зігнула мене вже вдвоє, а вона регочеться з мене. Прости їй, боженьку, той сміх!

- Бувайте здорові,- обернулась опісля до мене.- Най вам бог дасть добру доленьку й дні добрі, та про­живайте свій вік щасливо!

Спускаючись звільна