Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

обгороджений, звiсно – си­рiтське, та ще й за селом.

Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле ста­ростiв до Мотрi Жукiвни - бiдної, некрасивої дiвчини, уже таки й лiтньої, що жила в сусiдах, удвох з старою ма­тiр'ю.

- А що ж, Мотре, - каже їй мати, - iди! Хоч хата своя бу­де; хоч не тинятимешся на старiсть, як от я, стара...

- Та чи йти, то й iти! - одказує дочка. - I так нате­рпілись усього!

Обмiнили хлiб, а в недiлю й весiлля заграли.

Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на свiт народилася. Чепурить її, прибира. Дiждали весни, - го­род одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббi­лила; при­зьбу жовтою глиною пiдвела; коло хати вiник­ом обмела. Чисто кругом - любо глянути, i огородина зе­ленiє...

Та й тiльки ж то, що огородина своя, а бiльше землi - нi ступня. Приходилось у чужих людей косити, хлiб заробляти­, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи... Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою - старою своєю матiр'ю, а все бiдно жили. Iнодi зимою нi з чого бу­ло й га­лушок зварити, - приходилось сухим хлiбом дави­тись...

Остап - спершу був повеселiв: такий балакучий, та­кий щирий, - Мотрю жалує, коло тещi ласкавий; а далi - все хмурнiшав та й хмурнiшав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнiтити його душу i серце... Хо­дить бувало восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цiлий день i слова не промовить нi до ко­го...

Так минув рiк; минає й другий; а вони - всi тройко (дi­тей не було) - похмурi, невеселi... Немає долi - немає й ра­достi!

Лягла зима. Падав дрiбний снiг, як бува в холод: буйний вiтер крутив заметами й вив, як звiр у лiсi, у ди­марi Остапової хати. Нiч уже спустилася на землю. Мотря й Оришка сидiли на полу; перед ними на стiльчику неясно блимав каганець - от-от збирався погаснути. Вони пряли мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печi... Тихо, - тiльки веретена сю­рчать.!.

- О-ох! - важко зiтхнув Остап. - Обридло вже менi по цих краях горювати, - промовив вiн, наче сам до себе. – Дi­жду весни, пiду на заробiтки. Там, може, знайду добре мiсце, то й вас переведу...

- А як же не найдеш? - на це йому Мотря.- Лiто втратиш... а я одними руками що тут зароблю?.. - додала во­на журливо й скривилася.

- Та вже ж ви тут з матiр'ю то сим, то тим боком на­стягаєтесь на зиму... А я, коли що, то там i зазимую. Так менi тут остогидло!

Дiждали весни. Порадився Остап з жiнкою та з те­щею, узяв пашпорт, пiшов собi. Мотря з старою матiр'ю зо­стались самi собi на хазяйствi.

Вирядили Остапа на Дiн у великий пiст, а так - к зе­ле­нiй недiлi - приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас та­кий i такий козак Остап Хрущ? i де вiн у вас узявся? Що тут вiн прозивався не Хрущ, а Притика... що вiн кинув у нас жiнку й троє дiтей, пропадав був - не знать де - три ро­ки без малого... А ось тепер - у пашпортi вiн уже Хру­щем пише­ться, та ще й жонатим. Що се воно за знак? з якої це речi така плутаниця?..

Так оце запитувала якась Донська станиця Пiща­нської волостi... I задала ж роботу волосним оця несподi­вана бу­мага!

Як прочитала її козацька, старшина, то голову й руки опу­стила.

- Оце так! - скрикнули в один голос i голова й писар. – Бу­де ж тепер вiд окружного... I як-таки повiрити такому во­лоцюзi?! Прийшов - чорт його зна й вiдки, сказавсь - бiс його зна й ким; а ми - на тобi, та цить! - i лапки покла­ли... Окунiв небiж, та й Окунiв, - нестеменне Окунiв... Чо­му не прийняти?.. Аж воно - он який небiж!!

- Егеж... Недаром я казав, - вибрiхувавсь писар, - підо­ждемо трохи, спишемось... Не послухали?..

- Що ж тепереньки робити? - мов не чув, питає голова в писаря.

Той мовчав, потупивши в землю очi. Видно було - щось пригадував.

- Недурно менi сю нiч чорна собака снилася. – по­хва­ливсь голова. - Жiнка одгадувала: напасть... так воно й є!

- А менi руда свиня, - увернув писар. Порадившись, ме­рщiй послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.

- Чи не розказував тобi чоловiк чого про Дiн? - стрiли її волоснi.

- Нi, не розказував, - одказала Мотря, здивувавшись та­кому питанню. - А що там? Хiба яка чутка прийшла?.. – за­питала вона зляканим голосом.

- Так i так - кажуть; таке й таке диво...

Як почула таке Мотря, то й лиця на їй не стало: поблi­дла, як крейда, затряслась, як лист на осичинi; хотiла щось сказати, та не вимовила й слова, - тiльки раз по раз тяжко зiтхала, i якось чудно дивилась мутними очима...

- Чого ти здихаєш? - гримнув на неї голова. - У чоловi­ка навчилася?.. Той теж, як прийшов, то такого Ла­заря скор­чив... Проклятi! Через вас на Сибiр ще пiдеш...

Мотря нiчого не одказала, - тiльки жалiбно дивилася. Ко­ли б хто заглянув тодi в її душу, - що там робилося! Як­би зазирнув у серце, - що в йому поверталося!

- Iди собi! - гукнув голова, бачачи, що в неї й рiч вiдтя­ло.

Мотря повернулася, вийшла. Iшла по вулицi, - не бачил­а свiта перед собою; прийшла додому, - як п'яна, мов чме­лена...

- Що там, дочко? - стрiла її мати. - Чого тебе кликали?

Пожовкло в Мотрi у вiччю, заколихався свiт, пiшло все ходором... Не пам'ятала вона, як опустилась на лаву - так не роздягнена, не розбута - i впала опукою. Сльози, як горох, полилися з очей.

- Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?.. - Оришка не доказала. У неї в думцi пробiгла смерть Останова.

Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно ди­вилася на неї. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла бiда... В Оришки затiпались челюстi, забiгала по ви­ду мишка.

- Та кажи!.. чого ти плачеш? - аж скрикнула вона. Мо­тря утерла рукавом сльози й простогнала... А далi нату­жилась i, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати: "О-о, боже мiй!... недурно вiн все сумний був... мовчав... журився... та все через сон