Руданський - Цар Соловей, Руданський

долоні,

Ті цар помагає,

А мізинець помаленьку

Руку протягає.

Хвать за кримку! Да на себе!

Давай утікати!

Сенаторам через плечі,

Людям через п'яти!

«Ловіть його, бісурмана!» -

Усі закричали.

А він уже за порогом,

Поминай як звали!

«Ну, пустили того біса,

Хоть тих не пускайте!

Не пускайте бісурманів,

Зараз порубайте!»

І царевичів безсильних

На шматки зрубали,

І собі нагай ремінний

І казан узяли.

А мізинець-невидимець

З страху чи із горя

Десь погнався через степи

До самого моря.

V

На полудень від заходу

Пишна, як дівчина,

Розвинулась і дрімає

Сонная долина.

У головах терен в'ється,

Шию обвиває

І квітками й ягідками

Голову вбирає.

Від восходу, як покрівля,

Відкотилось море,

Від заходу при долині

Стоять сиві гори.

Стоять гори при долині,

Ніби батько й мати.

І вартують, доки буде

їх дитина спати.

І вартують з-перед віку

І думу гадають,

Та на сонную дитину

Сльози проливають.

І на ноги спаде слізка -

І, як невидимка,

Закриває її чари

Встидливая димка.

І та димка зеленіє,

Вабить і лякає,

Вбитому життя дарує

І сама вбиває.

І на стан сльоза упаде -

Кругом обіллється,

Опереже стан тоненький,

В вузлик завинеться.

Завинеться і дівочі

Чари замикає,

І два кінці, як дві бинди,

В море опускає.

І на груди сльоза впаде,

І до серця ллється,

Доки в серці у гарячім

З вогнем не зійдеться.

І лиш тілько ізійдеться,

Парою злітає

Гу сонної долини

Груди підіймає.

Підіймає повні груди,

Груди пробиває

І гарячою водою

На світ випливає.

Плачуть гори, течуть сльози

Віки, не годину.

Но ті сльози не збуджають

Сонную долину.

Плачуть гори з-перед віку

І не перестануть,

Тілько й легше горам стане,

Як на море глянуть.

Море тихе, море ясне,

Як дитя, дрімає,

А за морем свята церква

І хрест святий сяє.

VI

В сій долині межи морем,

Терном і горами

Жив собі пастух-царевич

З своїми стадами.

Живе собі, як пташина

На святії волі,

Коло него стада бродять

На шовковім полі.

А він собі під оріхом

Лежить на травиці,

І в травиці червоніють

Спілі полуниці.

А навколо на деревах

Фіги і мигдали.

Померанці і цитрини

Гілля повтинали.

Там спадають спілі сливи,

Жовтії морелі,

А там тілько доспівають

Ріжки і дактелі.

На відклонах спілі дині

Й кавуни пестріють,

І над ними винограду

Китяхи синіють.

І в долині над зіллями

То метелик грає,

То жебонить бідна пчілка,

В квітку заглядає.

А в повітрі над садами

Грають божі птиці,

І над ними, як склепіння,

Небо без границі.

А по небу плине сонце,

Тає на долину

І, як ненька, огріває

Рідную дитину.

Опочине ясне сонце -

Місяць випливає.

Безграничнеє склепіння

Зіроньками сяє.

І весело зорі грають,

Мигтять і міняться

То погаснуть, потемніють,

То знов загоряться.

Тілько місяць, місяць думний,

Знать, своє гадає:

Мірним ступнем поміж зорі

К заходу ступає.

Хіба тілько, як проходить

В небі середину,

Стане, думний, і погляне

В сонную долину.

А в долині туман бродить,

Убрус випрядає

І на сонную долину

Стиха накидає.

VII

І як в небо сходить сонце

І як з неба сходить -

Стає пастух на долинім

І думу виводить.

І стихає все навколо -

Від орла до пчілки,

Все живеє й неживее

Слухає сопілки.

І та дума, його дума,

Ніби з неба ллється,

І широко, і далеко

За межу несеться.

Раз виходить піп із церкви,

Кондаки співає,

Коли чує, аж за морем

Якась дудка грає.

«Га! - подумав.- Певно, люди

Зайняли долину.

Піду-но я що випрошу,

Хоть на сорочину»,

І зібрався піп убогий,

Пішов понад море

І приходить на долину,

Під високі гори.

Аж навстрічу йде царевич,

З попом привітався.

«Чи здалека ви, панотче?» -

Батюшку спитався.

«Я з-за моря,- піп говорить,-

Я з-за моря, сину,

І бідую Христа ради,

Мало що не згину.

Я вдівець, не маю жінки

І дітей не маю

І за церкву лиш їдную

Та за душі дбаю».

«Будьте ласкаві, панотче,

В мене відпічніте,

Не цурайтесь мого хліба,

Сядьте, закусіте».

Простелив піп свою рясу,

На траві сідає;

Пастух ходить коло него,

Щиро угощає.

І наївся піп убогий

І хрест святий творить,

І дякує співакові,

Дякує й говорить:

«О, спасибі! Добре, сину,

Ти людей приймаєш,

Тілько шкода, що до того

Вина не тримаєш.

Знаєш, сину, вино добре,

Письмо святе каже,

Веселить смиренне серце,

Маслом душу маже».

VIII

«Вибачайте мні, панотче,

Я ще не розжився,

Ще і року не уплило,

Заким поселився.

Розжиюся, і як будуть

Мене знати люди,

То на втіху добрих гостей

І то в мене буде.

На сей раз, святий панотче,

Прошу, не судіте,

А убоге господарство

Поблагословіте!»

Спершу вийшли на озера,

Де між купинами

Пливали собі на волі

Гуси з лебедями.

І піп руку підіймає

І благословляє,

А тим часом пастухові

Стиха промовляє:

«О, хорошії ж лебідки

Й гуси маєш, сину!

А годилось би й на церкву

Дати десятину».

І дарує він найкращу

Гуску і лебідку,

А піп тільки-но погладив

Куцую борідку.

Ідуть далі понад річку,

Аж на оболоні

Табуном на волі грають

Розкошнії коні.

«Благословить тобі господь

І ті коні, сину,

Лиш не жалуй в святу церкву

Дати десятину».

І вибрав він пару коней

Під масть і під міру

І дарує і ті коні

В церкву на офіру.

Перейшов піп вздовж і навхрест

Всю його долину

І на церкву ізі всього

Вибрав десятину.

Наостаток в него видить

Дудку золотую,

І на дудку піп зливає

Благодать святую.

«Всяка дудка твоя буде

Повна благодати,

Тілько, сину, треба сюю

На святе віддати».

«Вже за сеє, святий отче,

Прошу вибачати,

Дудка - батьків подарунок,

Не можу віддати».

«Ну спасибі і за теє!

Думає попина.-

Церкві хвала подобає,

Мені - десятина».

IX

Тілько-тілько що царевич

Батюшку відправив,

І отець чеснії стопи

За море направив -

Аж з-за терену густого

Німець показався.

Іде -