Василь Стефаник - Камінний хрест, Василь Стефаник

во­но раз на раз зу­пи­няється на кожнім яроч­ку і дро­жить по­дер­ти­ми бе­ре­га­ми, як пе­ред смер­тю.

Іван та й Ми­хай­ло отак співа­ли за мо­лодії літа, що їх на кед­ровім мості здо­го­ни­ли, а во­ни вже не хотіли на­зад вер­ну­ти­ся до них навіть у гості.

Як де підтя­га­ли вго­ру яку но­ту, то стис­ка­ли­ся за ру­ки, але так кріпко, аж сус­та­ви хру­потіли, а як по­ди­бу­ва­ли ду­же жалісли­ве місце, то на­хи­лю­ва­ли­ся до се­бе і ту­ли­ли чо­ло до чо­ла і су­му­ва­ли. Ло­ви­ли­ся за шию, цілу­ва­ли­ся, би­ли ку­ла­ка­ми в гру­ди і в стіл і та­кої собі своїм зар­жавілим го­ло­сом ту­ги зав­да­ва­ли, що врешті не мог­ли жад­но­го сло­ва ви­мо­ви­ти, лиш: «Ой Іван­ку, бра­те!», «Ой Міхай­ле, при­яте­лю!»

VI

- Дєдю, чуєте, то вже чєс віхо­ди­ти до колії, а ви розспіва­ли­си як за­доб­ро-ми­ру.

Іван витріщив очі, але так див­но, що син побілів і по­дав­ся на­зад, та й пок­лав го­ло­ву в до­лоні і дов­го щось собі на­га­ду­вав. Ус­тав із-за сто­ла, підійшов до жінки і взяв її за ру­кав.

- Стара, гай, машір - інц, цвай, драй! Хо­ди, убе­ре­мо­си по-панцьки та й піде­мо па­ну­ва­ти.

Вийшли обоє.

Як ухо­ди­ли на­зад до ха­ти, то ціла ха­та за­ри­да­ла. Як би хма­ра пла­чу, що на­вис­ла над се­лом, прірва­ла­ся, як би го­ре людське ду­най­ську за­га­ту розірва­ло - та­кий був плач. Жінки за­ло­ми­ли ру­ки і так спле­тені дер­жа­ли над ста­рою Іва­ни­хою, аби щось ізго­ри не впа­ло і її на місці не роз­да­ви­ло. А Ми­хай­ло ймив Іва­на за бар­ки, і ша­ле­но тер­мо­сив ним, і ве­ре­щав як стек­лий.

- Мой, як-єс газ­да, то фур­ни то­то кат­ранє з се­бе, бо ті віпо­лич­кую як кур­ву!

Але Іван не ди­вив­ся в той бік. Ймив ста­ру за шию і пус­тив­ся з нею в та­нець.

- Польки мені грай, по-панцьки, мам гроші!

Люди за­де­ревіли, а Іван тер­мо­сив жінкою, як би не мав уже гад­ки пус­ти­ти її жи­ву з рук.

Вбігли си­ни і си­ломіць ви­нес­ли обоїх із ха­ти.

На подвір'ю Іван тан­цю­вав дальше якоїсь польки, а Іва­ни­ха об­че­пи­ла­ся ру­ка­ми по­ро­га і при­повіда­ла:

- Ото-мси ті віхо­ди­ла, ото-мси ті вігриз­ла оци­ми но­га­ми!

І все ру­кою по­ка­зу­ва­ла в повітрю, як гли­бо­ко во­на той поріг ви­хо­ди­ла.

VII

Плоти поп­ри до­ро­ги тріща­ли і па­да­ли - всі лю­ди вип­ро­вад­жу­ва­ли Іва­на. Він ішов зі ста­рою, згорб­ле­ний, в цай­говім, сивім одінню і щох­ви­ля тан­цю­вав польки.

Аж як усі зу­пи­ни­ли­ся пе­ред хрес­том, що Іван йо­го пок­лав на горбі, то він тро­хи про­чу­няв і по­ка­зу­вав старій хрест:

- Видиш, ста­ра, наш хрес­тик? Там є відби­то і твоє на­ме­но. Не біси, є і моє, і твоє…

ЗАСІДАННЯ

Радні поволі стягалися до канцелярії. Кожний, заки входив до хати, висікався у сінях, обтирав ніс полою від кожуха і далонею ще доправляв. Отак кожний ішов між люди. «Славайсу». - «Навіки слава», - та й сідав на лаві, що стояла довкола хати.

Радних було вже з половина, старші сиділи ближче до стола, а молодші трохи подальше. В куті коло печі стояли сінники один на другім, а коло них - чорна бляшана банька. То був шпиталь. То як раз або два рази до року написав лікар письмо до громади, що того а того дня буде в селі, то війт кликав до себе поліціяна Тому:

- Вже, небоже, мусиш завтра прихарити канцелярію, бо, аді, прийшло письмо, що дохтор приїде. Обшуруєш трохи підлогу, посиплеш піском, розкладеш сінники по підлозі, понакриваєш їх лантухами, поналиваєш тої смердячої води з баньки по кутах - та й очі заткаємо. Є припіс, що шпиталь має бути на холеру, та й мус бути!

Отак поліцай робив раз або два рази до року з канцелярії шпиталь. А як радні потім сходилися на раду, то всі пчихали і казали: «Але-бо паскудно смердить!» Ті, що були у війську, говорили, що, певно, лікар робив «реперацію» і обме­р­твлював, та від того так вертить у носі. А Павло Дзіньо то вже добре мався. Він усе дрімав на раді. То як радні пчихали від сопуху шпитального, то все казали:

- Павло мнєгкий на голову, та ми лиш пчихаємо, а він таки спить. Треба дохтореві сказати, аби нам не обмертвлював радних, бо рада буде до нічого.

Павло не боронився, лише глядів перестрашеними очима на радних, а лице його ставало ще чорніше, як було. Його поміркували в раді «намість дурного» - та й всі з нього смі­ялися.

Тепер радні сиділи на лаві та й балакали - поволі, ліниво. Кожний сидів, як йому було ліпше і як навик.

Іван Павлюк, що сидів коло самого стола і був найстарший, схилився на черево, склав руки, як до молитви, всунув їх між коліна та й плював, покручуючи люльку. Долоні, ніс і коліна сусідували з собою. Отак він сидів та вповідав за ярмарок:

- Дайте ми покій з такими ярмарками, як теперішні! Жиди з панами цілий світ займили. Хто продає - жид, а хто купує - пан! А люди десь-не-десь що грубшу яку штуку прода­ють. Телєтко, корозку - то ще, ще, але волів вже мало.

- Та-бо тісно стало! А кождий собі гадає: куплю телетко, прикохаю, десь трохи полови запарю, гарбузів кину, та й, уважиєте, щось приросте на обкидок. Тісні роки настали!

- Правда, що тісні. Десь давно то, бувало, ксьондзи гійкали на нарід, аби не пив, аби не гайнував, а тепер, видите, на­рід і не п'є, і не гайнує, а грейціря рівно не видить. Геть нарід приперси, а на Великдень таки рідко котрий солонину має. Так тєжко, вам кажу, як з каміня, за той грейцір!

- Всьо перевекслювалоси. Таже давно і цеї худоби не було видко. Тепер худоба сама періста - тиролська, а давна бу­ла сама біла. Я ще не такий дуже давнин ґазда, а по жінці взев-єм такі білі воли, як сніг, а роги мали такі, що в ворота не влізалиси. То, бувало, так бігли, як коні. А як їхав-єм до міста, то-м дзумбелав. Казали, що то була венгерська ху­доба, як ніби за цу кажуть, що тиролська. Та й тогди була тана худоба, де-де-де-е!

- Тано продавалоси та й тано куповалоси, але ліпше було. Аді, таже то не лиш худоба інакша настала, а свині ж да­вно такі були? Були, видите, усілякої масті, і шерсть по них довга, і драганисті на ногах, а теперішні самі білі і гла­д­кі. То як станеш на свинцькі торговиці, то так ними усіяно, як білим цвітом. Лиш