Василь Стефаник - Камінний хрест, Василь Стефаник

рукави. Та й наказували Марійці, аби ніколи не брала три нитки, лишень дві поза іглу, бо квасольки будуть череваті. А мені казали, аби не качатися з гори, бо сорочку подеру або собі черево покалічу. «Ти, парубче, не брикай, як кінь по полю, розперезаний, але сиди собі коло Марії, та овець пи­льнуйте». А я лежав собі коло мами та лупив ногами в траву, а мама казали: «Ти не можеш ані годинки ти хо посидіти?» Та й тоді чорногуз на млаку [10] таки коло нас. Мама взяли мене, посадили на коліна та й почали співати:

Ой не коси, бузьку, [11] сіна,

Бо ся зросиш по коліна.

Та най тота чайка косить,

Що набакир шапку носить.

Збирав усі сили пам'яті, аби нагадати співанки, і не міг... Очі посумніли.

- Зараз, зараз. Мама пішли додому, а я бігав до вечора за чорногузом та приспівував: «Ой не коси, бузьку, сіна...»

- Розбігався, як той хлопець, що хоче яр перескочити і над самим яром все стримується. Говорив голосно перші ві­рші співанки і не міг далі нагадати. Зітхнув, і чорний обвід біля очей ще більше почорнів.

- Боже милий, вже не можу я надточити тої нитки, що урвалася! Вона вже тоді рвалася, як мені мили ноги і чисті онучі видирали з старої сорочки, а тато чобітки обтирали. Всі ми тоді плакали, бо мене пускали у світ на науку. І ходив я по тім світі, і гнувся, як лоза, для кавалка хліба, і чув на собі сотки гордих очей.

Махнув рукою, як би хотів відігнати ті горді очі.

- По довгих роках я поїхав до мами... Тата вже не було. Згорблена, стара, с костуром у руках сиділа на призьбі і грі­лася на сонці. Не пізнала. А потім мене привітала. «Наша, синку, Марія вмерла. Я тобі не писала, аби не сумував. Та як ще умирала, то все за тебе допитувала. Ми її дурили, що ти над'їдеш. А таки того дня, що вмерла, то казала, що ко­ли б тебе хоч крізь вікно, хоч через поріг уздріла. Та й умерла». Отак рвалася та нитка...

Несвідомо говорив мамину співанку: «Ой не коси, бузьку, сіна...»

- Пішли ми з мамою на могилу. Ледве мама добилися. «Аді, синку, оце Маріїн гріб. Я вже насадила і рути, і барвінку і хрест дала змалювати, але ще вишеньку не посадила, аж восени посаджу». Сіли ми коло гробу, і мама оповідали мені за біду Марійчину. Чоловік злий, діти малі, біда в хіті. Вітер здував із вишень білий цвіт. Цвіт падав на гріб і на нас. Здавалося, що той цвіт зростається з маминим білнм волоссям і що роса з цвіту спадала на мамине лице. А я, нагадував собі, як ми з Марійкою вівці пасли...

Гарячі сльози впали на стіл.

- А потім мама вмерли. Гріб мамин недалеко від Марії­но­го. Цвіт із маминої вишеньки падає на гріб Марії, а з Марі­ї­но­го - на мамин гріб. Був я там раз. Сидів межи тими гроба­ми, і нагадалася мені мамина співанка. Коли не знаю вже кінця. Посидів я там та й пішов з могили. Лиш вишневий цвіт з гробів летів за мною, як коли б тим цвітом сестра і мама просили, аби я не йшов.

Ще довго ходив по хаті та несвідомо шептав:

Ой не коси, бузьку, сіна,

Бо ся зросиш по коліна.

Та най тота чайка косить,

Що набакир шапку носить...

Notes

1

- Капіталу.

2

- Зіздрити - осягнути.

3

- Корч - тут: кущ бараболі (картоплі).

4

- Борзо, борзенько - швидко, швиденько.

5

- Рискаль - заступ.

6

- Пацити - відповідальність нести, терпіти.

7

- Мамка - тут: нянька.

8

- Мельдуватися - заявляти.

9

- Май - трохи.

10

- Млака - сіножать.

11

- Бузьок - чорногуз.