Турянський Осип Васильович - Поза межами болю, Турянський Осип Васильович

Тепер буде десь пізно з полудня. Як не найдемо нічого, то, може, вдасться нам яким чином розпалити вогонь. Може, хтось уночі побачить наш огонь і прийде до нас...

- Вовки прийдуть...- бовкнув Добровський.

Ніколич думав:

- Може, й люди прийдуть...

- Люди? - питав Добровський.- Люди для нас - гірше вовків...

- Щоб витримати до вечора й через ніч, мусимо мати хоч іскру якої-небудь надії...- падькав Ніколич.

Добровський відповів:

- Одинока надія - якесь чудо або наші люди.

Та не такі нуждарі, як ми... Але...

Замовк.

Пускаються в дорогу, щоб зійти з гірського хребта, пірнути в сіру млу і пройти крізь неї на землю.

Може, там глибоко внизу, є життя й людське серце.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Однак усі зусилля даремні.

Праворуч і ліворуч тільки стрімкі обриви, по котрих і дикі кози не були б в силі збігти в долину.

Після довгого блукання вони бачать, що перед ними стелиться тільки один-однісінький шлях, яким пішли їх товариші.

Де вони?

Розтоптаний хробак уже зник на крайнебі в морі мли.

- Не можу йти... не можу стояти... Ноги тремтять... тремтять... - шепче Бояні.

Сідає на сніг.

Важка втома тягне других живосилом додолу.

- Не сідаймо,- кличе Сабо,- це смерть!

Та дарма.

І він сідає разом із другими.

Тільки Добровський стоїть і шукає чогось у темних хмарах, на горах і в густій млі над дебрами.

Здається, що його вухо намагається вловити якісь звуки, котрі тільки він сам чує.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ні, ні.

Ніхто й нічо не відзивається на голос болю й туги їхнього серця.

Здається, що вся природа заперла дух і прислухається до кроків таємного великана, що тихо йде верхами гір.

То знов ховається по безоднях, щоб люде його не бачили й не чули його кроків.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Серед незбагненної, безконечної, могильної тиші доходить до їхньої душі, як останній сон, якийсь давно вже завмерлий голос із далеких, сонячних країн.

І тихесенько гомонить і бринить, як мушка в зеленій, сонцем леліяній траві.

Наче з-поза сумерків віків... з безкраїх засвітів... із-за океану вічності... ніжно... мрійно... тихесенько... гомонить:

- Тату... тату... сину!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вони стрепенулись і глянули на себе.

Всі тремтіли в лихоманці.

Бояні лебедів:

- Огонь... огонь... огонь...! Згинемо без огню.

Недалеко найшли присипаний снігом корч.

З великим зусиллям одчімхали галузки та відтяли його при самім корінні.

Та як розпалити вогонь замерзлими, зеленими галузками?

- Виймайте Шекспіра, Гете, Канта! Вони нам тут придадуться,- глузував Добровський.

Але ще три дні тому вони мусили спалити їх.

Сабо глянув із презирством на скрипку Штранцінгера.

- Те тарахкало придалося б дуже на вогонь...- шепнув.

- Дай спокій,- відповів Добровський.

Оця скрипка - це його очі...

Кожний відтяв сухий шматок зі своєї одежі.

Однак огонь погас.

Сабо почав із якоюсь дивною рішучістю:

- Щоб огонь горів, не вистачить кілька онучок. На це треба цілого убрання.

Добровський глянув на нього допитливо:

- Відкіля взяти цілого убрання? Коб тут іще був труп серба.

Сабо відповів зі спокійною жорстокістю:

- Незабаром найдеться між нами не один труп, менше або більше... Одначе треба, щоб це сталося вже скоріш...

- Як ти це міркуєш?..- шепнув Ніколич і з жахом подався назад.

- Віддирання шматків одежі безцільне. Сентиментальність - смерть. Тверезо думати! Сяк чи так, один із нас найскорше згине...

В поглядах товаришів вичитав Сабо мовчазне і тривожне питання й відповів:

- Ну... як уже слід мені висловитись виразно, то... один із нас мусить умерти...

При останніх словах Саба нова струя морозу, студена, наче смерть, нагло прошибла душу й тіло товаришів. Щось нараз наче обвалилося в них, і з румовищ якась несамовито люта сила почала скоро, скоро вимітати марні останки життя й надії.

Блудними очима глянули на Саба, котрий сам наче злякався своєї думки й, мабуть, у бажанні злагодити її вражіння додав після короткої мовчанки:

- Для загального добра.

Добровський глянув йому бистро в очі й вицідив поволі, крізь зуби:

- Для загального добра - гинь ти!

- Ні, я ще хочу жити. Але наш товариш Бояні радо згине. Його свідомість ледве вже блимає. Знаєте, що він забув навіть своє ім'я. Бояні, як тебе звуть?

Бояні став лебедіти, начеб усі останки його душі були на його устах:

- Я хочу жити... хочу жити...

- Жити ми хочемо всі. Та кому в голові те, що ми хочемо? Ми мусимо! Хто хоче мусити?

Настала лячна мовчанка, серед якої вони старалися розібрати цю жахливу думку у своїй гарячкою виснаженій свідомості.

- Хто з нас пожертвується добровільно для других?- напирав Сабо, повторюючи все наново свою убивчу гадку.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

- Я,- перервав мовчанку сліпий.

- Я,- пронеслося глухо з уст Пшилуського.

Оба вони все мовчали.

Здавалося, що вони тепер на те тільки й відзискали мову, щоби попрощатися з життям.

Добровський сказав:

- Ти стань собі на боці, Штранцінгер. Ти святий. Нічия рука тебе не торкнеться.

- Але що з тобою... Пшилуський? - нагадував Сабо, котрий помітив, що другі, здається, годяться з його лячним наміром.

- Маєте кріс,- відповів глухо Пшилуський.

- О боже! Не дивімся на добровільну жертву наших товаришів! Пождім! Доля сама вирішить, кому з нас найскорше вмерти,- падькав Ніколич.

Всі зрозуміли.

- Хто з нас найслабший? - питав Сабо і глянув на Боянія.

Бояні затремтів, і його сині уста ще більше посиніли.

- Я даю ось яку раду,- сказав Сабо.- Не сміємо згинути з морозу, заки розпалимо вогонь. Наше тіло, те прокляте стерво,