Франко І. Я. - З вершин і низин, Франко І. Я.

style=""> 

 

Думи, діти мої,

Думи, любі мої!

З усміхнутим лицем

В тій понурій тюрмі!

 

Наче запах весни,

Налітаєте ви,

Скорбне серце моє

Потішаєте ви!

 

Де жура душу тлить,

Живе серце болить,

Де в важкій боротьбі

Духа втома в’ялить,

 

Де хитається ще,

Сумнівається ще

Ум, де думка нова

Загорається ще,-

 

Там ви, думи, летіть,

Слабосилих кріпіть,

В горя й сумніву змрік

Лийте радісний світ!

 

6 апр[еля] 1880

 

XV
VIVERE MEMENTO! 2

 

 

Весно, що за чудо ти

Твориш в моїй груди?

Чи твій поклик з мертвоти

Й серце к жизні будить?

Вчора тлів, мов Лазар, я

В горя домовині -

Що ж се за нова зоря

Мені блисла нині?

Дивний голос мя кудись

Кличе - тут-то, ген-то:

«Встань, прокинься, пробудись!

Vivere memento!»

 

Вітре теплий, брате мій,

Чи твоя се мова?

Чи на гірці світляній

Так шумить діброва?

Травко, чи се, може, ти

Втішно так шептала,

Що з-під криги мертвоти

Знов на світло встала?

Чи се, може, шемріт твій,

Річко, срібна ленто,

Змив мій смуток і застій?

Vivere memento!

 

Всюди чую любий глас,

Клик життя могучий…

Весно, вітре, люблю вас,

Гори, ріки, тучі!

Люди, люди! Я ваш брат,

Я для вас рад жити,

Серця свого кров'ю рад

Ваше горе змити.

А що кров не зможе змить,

Спалимо огнем то!

Лиш боротись значить жить…

Vivere memento!

 

14 окт[ября] 1883

 

 

 

I
«Осінній вітре, що могучим стоном…»

 

 

Осінній вітре, що могучим стоном

Над лісом стогнеш, мов над сином мати,

Що хмари люто гониш небосклоном,

Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати;

 

Що у щілинах диким виєш тоном

І рвеш солому із сільської хати,

Зів’яле листя гоном-перегоном

По полю котиш,- вітре мій крилатий!

 

Я довго пильно слухав стону твого

І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш:

Тобі жаль сонця, цвіту, дня літнього!

 

О вітре-брате! Як мене побачиш

Старим, зів’ялим, чи й по мні заплачеш,

Чи гнівно слід буття завієш мого?..

 

9 окт[ября] 1882

 

II. ЖУРАВЛІ
(«Понад степи і поле, гори й доли…»)

 

 

Понад степи і поле, гори й доли,

Понад діброви, зжовклим листом вкриті,

Понад стернища, зимним вихром биті,

З плачем сумним, мов плач по кращій долі,

 

Понад селища бідні, непошиті

Хатки, обдерті і пусті стодоли,

Понад люд темний, сумовитий, голий,

Ви пливете по млистому блакиті.

 

Куди? Куди? Чи в кращий край зелений,

Залитий світлом, зіллям умаєний,

На нитку мов нанизані, мчите ви?

 

О, ждіть! Ось в млистій і вогкій ярузі

З крилом підтятим брат ваш сохне в тузі!

Візьміть мене в путь, браття! Де ви? Де ви?..

 

 

* * *

 

Післанці півночі, в далекім юзі,

В прекраснім краю барв, багатства, пісні,

Перекажіть про сірі, безутішні

Мли, що стоять на нашім виднокрузі!

 

Перекажіть про бідність, сльози вічні,

Про труд безсонний в болі і натузі,

Про чорний хліб твердий, пече́ний в спузі,

Про спів жалібний, мов вітри долішні!

 

Перекажіть про те, що вас прогнало

З нещасного, хоч рідного вам, краю,

Щоб всяке щире серце й там ридало!

 

Та сли й там бідні схнуть, терплять, ридають,

Сли й там земля ссе кров їх, сльози й піт,

А хліб дає не їм - мовчіть! Мовчіть!

 

20-21 окт[ября] 1883

 

III
«Тихенько річка котить хвилі чисті…»

 

 

Тихенько річка котить хвилі чисті,

Так тихо, що в ній чуєш, як тріпочесь

Сверщок, що впутавсь у зів’ялім листі,

Що і самому розплисти́сь в ній хочесь.

 

Тихенько зорі моргають іскристі…

Зірниці промінь, мов дитя, хлюпочесь

В хрустальних водах; голії, безлисті

Нависли лози, їм заснути хочесь.

 

На дні перловім щука спить спокійно,

Ліниво зіви шевелить кроваві,

І рак з нори виповзує повільно.

 

І в серці людськім зорі золотаві

Мигтять, та щука лютая дрімає,

І заздрість острі щипці виставляє.

 

1881

 

IV
«Паде додолу листя з деревини…»

 

 

Паде додолу листя з деревини,

Паде невпинно, чутно, сумовито,

Мов сльози мами, що на гріб дитини

Прийшла і плаче, шепчучи молитов.

 

Осики лист кровавий із гіллини

Паде, немов ножем його пробито;

Жалібно жовте листя березини,

Здається, шепче: «Літо, де ти, літо?»

 

Лиш дуб могучий, жолудьми багатий,

Спокійно в темну, зимну даль глядить -

Таж він недарма тепле літо втратив!

 

Най в'яне листя, най метіль гудить,

Се сил його не зможе підірвати,

І плід його приймесь і буде жить!

 

1881

 

 

 

I
«Не винен я то́му, що сумно співаю…»

 

 

Не винен я то́му, що сумно співаю,

Брати мої!

Що слово до слова нескладно складаю -

Простіть мені!

 

Не радість їх родить, не втіха їх плодить,

Не гра пуста,

А в хвилях недолі, задуми тяжкої

Самі уста

 

Їх шепчуть, безсонний