Франко І. Я. - Казки для дітей, Франко І. Я.

- Позволь мені ще одного суду розпитати, а тоді вже роби зо мною, що хочеш, коли старого добра не пам’ятаєш.

- Добре.

Пішли вони, аж насупроти них Лисичка-сестричка.

- Гей, Лисичко-сестричко! - кричить їй здалека чоловік і кланяється.- Зроби ласку, підійди ближче, розсуди нас обох з Вовчиком.

Наблизилася Лисичка, розповідає їй чоловік, що і як було. А Лисичка не вірить.

- Та не може сьому бути правда, чоловіче, аби Вовк, такий великий пан, та влізся в отсей мішок!

- Але ж правда! - крикнув Вовк.

- Ні, нізащо не йму віри! - уперлася при своїм Лисичка. Що вже чоловік божиться, що Вовчик запевняє, ні та й ні!

- Не можу сьому вірити, хіба мені доочне покажете, як се було.

- Що ж, се можна,- сказав чоловік та й розставив мішок так само, як тоді, коли саджав Вовка.

- Ось бач, як се було! - сказав Вовк і встромив голову в мішок.

- Як то, ти хіба тілько голову встромив? - спитала Лисиця.

Вовк уліз увесь у мішок.

- Ну, чоловіче,- промовила Лисиця,- тепер покажи мені, як ти його зав’язував?

Чоловік зав’язав.

- Ну, а тепер, чоловіче, покажи мені, як ти на тоці снопи молотив?

Чоловікові не треба було сього два рази казати. Як замахне ціпом, як почне лущити по мішку! А Лисиця ще й примовляє:

- Ану, чоловіче, а як ти снопи перевертав?

Чоловік обернув мішок на другий бік та як уцідить Вовка по голові, та й забив його на смерть.

- Ну, чоловіче,- мовить Лисиця,- я тебе вирятувала від смерті. Що ж ти мені за се ударуєш?

- Дарую тобі, Лисичко-сестричко, мішок курей.

- Добре.

Пішла Лисичка-сестричка за чоловіком до села, стала собі за ворітьми, а чоловік пішов до хати курей шукати. Взяв мішок та й почав ловити курей, коли втім жінка надходить.

- А що се ти, чоловіче, робиш?

Розповів їй чоловік усе, що з ним було, і з якої пригоди вирятувала його Лисичка, і яку він їй обіцяв заплату.

- Богу дякувати, що ти живий і здоров,- мовить жінка.- А щоб Лисиці давати курей, на се я ніколи не пристану. Ліпше ти всади в мішок наших двох Песиків, Лиска та Рябка, та й дай Лисиці.

Подумав-подумав чоловік та й послухав жінки. Всадив Песиків до мішка, виніс за ворота та й мовить:

- На ж тобі, Лисичко-сестричко, отсей мішок курей! Візьми їх на плечі та й неси в ліс, а не розв’язуй близько села, щоб не розлетілися!

Взяла Лисичка мішок, несе-несе, двигає-двигає, далі сіла спочивати за селом на могилі та й думає собі:

«Дай загляну лишень, кілько там тих курей у мішку?»

Розв’язала мішок, та не вспіла гаразд і заглянути, а з мішка як не вискочать Лиско і Рябко та за Лисицею. Лисиця втеки щодуху, ледво-не-ледво вскочила в ліс та в свою нору. Віддихнувши трохи з переполоху, почала сама з собою розмовляти:

- Ви, мої оченька, що ви робили, коли за мною ті погані собаки гнали?

- Ми пильно дивилися, щоб ти знала, куди від них найліпше тікати.

- А ви, мої ноженька, що робили?

- Ми бігли з усієї сили, щоби тебе собаки не могли догонити.

- А ви, мої вушенька, що робили?

- Ми уважно надслухували, чи не наближаються твої вороги.

- А ти, хвостище, що робив?

Хвостище розсердився, що Лисиця так неласкаво до нього заговорила, та й каже їй на злість:

- А я мотався сюди й туди, зачіпався то за пеньки, то за гіллячки, щоби тебе затримати, щоби тебе собаки зловили.

- А, то ти такий добрий,- крикнула Лисиця.- Геть мені з хати!

Та й за сим словом висунула хвіст із нори, ще й кричить:

- Гей, Лиско й Рябко, цу-цу! Нате вам Лисиччиний хвостик! Рвіть його!

А Лиско і Рябко немов на те й чекали. Вхопили Лисиччиний хвостик, як шарпнули та витягли й цілу Лисичку з нори і тут її й розірвали.

Лисичка з Журавлем у велику приязнь зайшли, навіть десь покумалися. От Лисичка і кличе Журавля до себе в гості.

- Приходи, кумцю! Приходи, любочку! Чим хата багата, тим і погощу.

Іде Журавель на прошений обід, а Лисичка наварила кашки з молочком, розмазала тонесенько по тарілці та й поставила перед кумом.

- Живися, кумочку, не погордуй! Сама варила.

Журавель стук-стук дзьобом - нічого не спіймав. А Лисичка тим часом лиже та й лиже кашку, аж поки сама всеї не з’їла. А коли кашки не стало, вона й мовить:

- Вибачай кумочку, більше не маю вас чим гостити.

- Спасибі й за те,- пісним голосом промовив Журавель.- А ти б, кумонько, до мене завтра в гості прийшла!

- Добре, кумочку, прийду, чому не прийти,- мовить Лисичка.

На другий день приходить Лисичка, а Журавель наварив м’яса, бурячків, фасольки, картопельки, покраяв усе те на дрібні шматочки, зложив у високе горнятко з вузькою шийкою та й поставив на столі перед Лисичкою.

- Живися, кумонько! Не погордуй, люба моя,- припрошує Журавель.

Нюхає Лисичка - добра страва! Встромляє голову до горнятка - не йде голова! Пробує лапою - годі витягнути. Крутиться Лисичка, заскакує відси й відти довкола горнятка - нічого не порадить. А Журавель не дармує. Дзьоб-дзьоб у горнятко та й їсть собі шматочок за шматочком, поки всього не виїв.

- Вибачайте, кумонько,- мовить, випорожнивши горнятко,- чим хата багата, тим і рада, а більше на сей раз нічого не розстарав.

Розсердилася Лисичка, навіть не подякувала за гостину. Вона, бачите, думала, що на цілий тиждень наїсться, а тут прийшлося додому йти, облизня спіймавши. 2 Відтоді й зареклася Лисичка з журавлями приязнь водити.

Здибалася Лисичка з Раком. Стала собі, глядить на нього,