Франко І. Я. - Панські жарти, Франко І. Я.

тім

Бунт хлопський не сходив із мисли.

 

От і не диво, що коли

Такий настрій побачив людський

І вчув, що й коршму почали

Минать, горілки не пили,-

«То бунт!» - аж скрикнув пан Мигуцький.

Та хто бунтує? Перебрав

Усіх сміліших, дотепніших,

Що здавна їх на оці мав,-

Та з них ніхто ніщо такого

Підозреного не зробив,

Щоб міг вину звалить на нього.

 

15. «Піп бунтує!»

 

Питає, чи не проїздив

Який комісар? Чи якого

Письма хто з міста не приніс,

Чи не скликали де громаду,

Не радили таємну раду?

Ніхто не бачив. «Що за біс?» -

Міркує пан і сюди й туди,

Серед покою мовчки став,

Аж голову схилив на груди,

З натуги дум аж засвистав.

Втім, скочив, затремтів, рукою

Ударивсь двічі по чолі:

«Дурний я! - скрикнув.- Я тут стою

І мучусь, б’юся сам з собою,

Хто люд мені псує в селі,

Із-за десятої границі

Пронюхую бунтівників,

А бунту сущої криниці

Заткати й досі сам не хтів.

Найголовніший емісар

Під боком в мене бунт готує.

О, Sapperment! Warum nicht gar! 4

Таж се, напевно, піп бунтує!»

 

 

16. Старий руський піп

 

Старий був, смирний піп у нас,

Іще з тих давніх, мало вчених,

У Луцьку чи в Холмі свячених,

Що то жили й робили враз

Із мужиком, що поглядали

На панський двір тривожно, мали

Для пана лиш низький поклін

І ненастанно почували,

Що їм чужий, ворожий він.

А пан, хоч явно не цурався,

Все здалека від них держався,

Не сповідавсь, не причащався,

А як яке лучилось діло,

Що змовиться з попом веліло,

У двір до себе закликав,

Та до покоїв не пускав.

 

Попам сільським лиш тільки всього

Було із попування того,

Що на ту панщину не йшли.

Грунт між громадою держали,

За треби, що хто дав, те брали,

І з праці рук своїх жили.

 

Не думав, певно, старовина,

Наш піп, не снив, мабуть, і сном,

Що надійде така година

І перед панськими очима

Зістане він бунтівником.

Та довелось!

Вдівцем бездітним

Багато літ він жив у нас,

Аж заманулось йому раз

Зайняться ремеслом просвітним.

Хоч сам він небагато знав,

Та як у полі вже робити

Не міг, то щиро забажав

Дітей хоч читання навчити.

 

17. Піп-учитель

 

Недовго й думавши, давай

До себе дітвору скликати.

Веде їх літом в поле, в гай,

Зимою до своєї хати.

І не відразу їх садив

За книжку ані за азбуку.

Чи то тому, що й сам блудив

Замало в книгах, чи судив

Він гостро книжную науку.

Він зацікавлював дітий

То повістками, то казками,

А головно на сей святий

Великий божий світ - природу

Раз в раз увагу їх звертав.

На кождім кроці свого ходу

Він щось цікаве зустрічав,

Про все умів щось розказати

І вмів до всього нав’язати

Чи то випадок із життя,

Чи корисну якусь науку.

Умів і кожде він дитя

Розрушать, взяти мов за руку,

Збудити власні в нім думки

І визвать власнії уваги,-

Так що малії дітваки,

Обдерті, босі, залюбки

До нього йшли, мов овечки

До пійла в час літньої спраги.

 

Та річ у тім іще не вся:

Їх до попівської оселі

Не так тягла наука ся,

Як більш гостина в панотця,

Оті полуденки веселі

В просторій хаті, за столом,

Де піп і челядь вся гуртом,

Немов сім’я одна, сідали.

Свобідно слуги жартували,

А панотець мов батько всім,

Сього впімне, того наставить,

Як що робить, як ділом править.

А діти слухають, і їм,

Навиклим дома бачить голод,

Зносити дим, і бруд, і холод

І чуть щорана стук в віконце

І крик сіпак: «Ану, чи конче

Вам бука треба? Виходіть!» -

Навиклим бачить невсипущу

Журу батьків і серце рвущу

Одну зітхання пісню чуть,-

Тут, в тім кутку, де все ясніє,

Де чисто, тихо і приютно,

Де слова прикрого не чутно,

Сам з себе якось ум міцніє,

Розширюєсь дитяча грудь.

 

Встають, ідуть в садок, гуляють.

Присядуть трохи відпочить.

От панотець читати вчить:

З прутків вербових укладають

Здорові букви на піску,

А далі й книжечку яку

Їм винесе; товпляться тут,

Цікаво в книжку заглядають,

Знайомі букви пізнають,

В слова знайомі їх складають.

 

Не знаю, бог дає, мабуть,

Усяким людям всякі дари:

Одному ясний, сильний ум,

Що не знаходить в світі пари;

Другому рій крилатих дум,

Що, мов орли, летять за хмари,

Ще іншим руки золоті:

Що очі бачать, руки вдіють.

Який же дар дістали ті,

Що так дітей учити вміють?

Мені здається, в скарбі тім

Любві найбільш дісталось їм.

 

Чимало вчителів стрічав я

В житті, чимало жив з людьми

А про такого й не чував я,

Щоб так з маленькими дітьми

Вмів поводиться, як покійний

Наш панотець. І що то був

За празник у селі подвійний,

Як на великдень хлопці наші

У церкві складно заспівали,

На криласі напереміну

Апостол по пунктам читали!

Мов рій уліті, люд загув,

Мами аж плакали. «Такого

Ніхто від віку в нас не чув!

Чи бач, хлоп’ята! Дарма каші

Не їли! Бач його, старого,