Антуан де Сент Екзюпері - Маленький принц, Антуан де Сент Екзюпері

друзів про небезпеку, яка давно чигає на них, а вони не знають цього, як не знав раніше і я сам,- хотів застерегти їх, і тому так старанно працював над цим малюнком. Моє повчання варте тієї праці. Можливо, ви запитаєте: чому в цій книжці нема ще таких величних малюнків, як цей, з баобабами? Відповідь дуже проста: я пробував їх намалювати, але нічого не вийшло. А коли малював баобаби, мене надихала думка, що це річ невідкладна.

VI

 

 

О маленький принце! Помалу я зрозумів твоє сумне життя. Довгий час ти мав тільки одну розвагу: милувався заходом сонця. Я дізнався про це вранці четвертого дня, коли ти сказав мені:

- Я дуже люблю захід сонця. Ходімо подивимось, як заходить сонце.

- Але ж доведеться почекати...

- Чого почекати?

- Почекати, коли сонце заходитиме.

Спочатку ти дуже здивувався, а тоді засміявся сам із себе. І сказав:

- Мені все здається, ніби я дома!

 

І справді. Коли в Америці полудень - у Франції сонце вже заходить, це всі знають. І якби за хвилину перенестись до Франції, можна було б побачити, як там заходить сонце. На жаль, до Франції аж надто далеко. Але на твоїй маленькій планеті тобі досить було пересунути свій стілець на декілька кроків. І ти бачив захід сонця щоразу, коли тільки хотів...

- Якось за один день я бачив захід сонця сорок три рази!

І трохи згодом ти додав:

- Знаєш... коли стає дуже сумно, приємно помилуватися, як заходить сонце...

- Отже, того дня, коли ти бачив захід сонця сорок три рази, тобі було сумно?

Та маленький принц не відповів.

VII

 

 

На п’ятий день, знову ж таки завдяки баранцеві, мені відкрилася таємниця життя маленького принца. Він спитав несподівано, навпростець, ніби це було наслідком довгих мовчазних роздумів:

- Якщо баранець їсть кущі, то він їсть і квіти?

- Він їсть усе, що попадеться.

- Навіть квіти з колючками?

- Так. Навіть квіти з колючками.

- Нащо ж тоді колючки?

Цього я не знав. Я саме був зайнятий - намагався викрутити в моторі міцно закручений гвинт. Мене дуже непокоїло, чим для мене може обернутися вимушена посадка: питної води майже не лишилось, і я вже боявся найгіршого.

- Нащо ж ті колючки?



 

Якщо маленький принц уже про щось питав, він ніколи не відступав, доки не діставав відповіді. Той гвинт завдав мені клопоту, і я сказав навмання:

- Колючки ні на що не потрібні, квіти випускають їх просто від злості!

- О!

А потім, трошки помовчавши, кинув якось аж майже сердито:

- Я тобі не вірю! Квіти слабенькі. І простодушні. І підбадьорюють себе. Думають, що з колючками вони страшні...

Я нічого не відповів. Тієї хвилини я казав собі: «Якщо цей гвинт і зараз не піддасться, я розіб’ю його молотком».

Маленький принц знову перебив мої думки:

- І ти думаєш, що квіти...

- Та ні ж! Ні! Я нічого не думаю! Я відповів тобі навмання. Я зайнятий серйозним ділом!

Він здивовано глянув на мене:

- Серйозним ділом!

Він дивився на мене, на молоток у моїй руці, на чорні від мастила пальці, дивився, як я схилився над річчю, що була, на його думку, дуже потворна.

- Ти говориш, як дорослі!

Мені стало трохи соромно. А він безжально додав:

- Ти все плутаєш... ти геть усе перемішав!

Маленький принц таки справді дуже розсердився. Він труснув головою, і вітер розмаяв його золоте волосся.

- Я знаю одну планету. Там живе такий собі добродій з червоним обличчям. Він ні разу не понюхав жодної квітки. Ніколи не глянув на зірку. Зроду нікого не любив. Ніколи не робив нічогісінько, тільки підбивав цифри. І з ранку до ночі повторював, як оце ти: «Я людина серйозна! Я людина серйозна!» Так і дметься з пихи. Але ж то не людина, він - гриб.

- Що?

- Гриб!

Маленький принц аж побілів з гніву.

- Мільйони років у квітів ростуть колючки. І мільйони років баранці все ж таки їдять квіти. То невже це несерйозна річ - збагнути, чому вони так намагаються випустити колючки, які їм нічого не дають? Хіба це не важливо, що баранці і квіти воюють між собою? Невже це не серйозніше і не важливіше, ніж рахунки товстуна з червоним обличчям? І коли я знаю квітку, що є одна-єдина на світі й росте тільки на моїй планеті, а маленький баранець якогось чудового ранку з’їсть її, не тямлячи навіть, що він накоїв,- це, виходить, теж не має значення?

Він зашарівся, потім озвався знову:

- Якщо ти любиш квітку, що є одна-єдина на світі і тільки на одній з мільйонів і мільйонів зірок, цього досить: дивишся на зорі і почуваєш себе щасливим. І кажеш собі: «Десь там - моя квітка...» Але коли баранець її з’їсть, то це все одно, як коли б раптово погасли всі зорі. І це, виходить, не має значення?

Більше він нічого не міг сказати. Він раптом заплакав. Стемніло. Я відклав інструменти. Смішно було думати про молоток, про гвинт, про спрагу й смерть. На цій зірці, на планеті - на моїй планеті Земля - плакав маленький принц, якого треба було заспокоїти! Я взяв його на руки і почав гойдати. Я казав йому:

- Квітці, яку ти любиш, не загрожує ніяка небезпека... Я намалюю твоєму баранцеві обротьку... Намалюю для твоєї квітки броню... Я...

Я не дуже тямив, що кажу. Почувався страшенно незграбним. Не знав, як підійти до нього,