Джек Лондон - Білозуб, Джек Лондон

відчувались і острах, і зухвалість. Обережно позираючи на людей, він усю свою пильність зосередив на собаках. Одновухий метнувся до чужинця, наскільки дозволяла йому жердина, і відчайдушно заскавучав.

- Цей одновухий дурень щось не дуже й боїться,- зауважив упівголоса Біл.

- Вовчиця,- пошепки відповів Генрі.- Тепер ясно, що воно з Феті й Фрогом. Її випустила зграя як принаду: вона заманює собак, а тоді все кодло кидається і загризає їх.

Багаття затріщало, й одна головешка засичала й відкотилась убік. Звір умить відскочив і щез у темряві.

- Знаєш, що я думаю, Генрі? - сказав Біл.

- Що?

- Я думаю, що це її почастував я тоді дрючком.

- Не маю жодного сумніву,- відповів Генрі.

- І ось що я хочу сказати,- мовив далі Біл.- Вона не боїться багаття, а це річ підозріла й неподобна.

- І знає вона запевне більше, ніж годиться знати порядному вовкові,- погодився Генрі.- Вовк, що приходить саме тоді, як годують собак, либонь, таки досвідчений.

- У старого Вілена був колись собака, і от він утік з вовками,- думав уголос Біл.- Це вже я знаю. Я сам його підстрелив у вовчій зграї на лосиному пасовищі біля Малого Прута. Старий Вілен плакав, як дитина. Казав, що три роки не бачив свого собаки. Увесь цей час він ганяв з вовками.

- Мені здається, ти вгадав, Біле. Цей вовк таки собака, і він не раз їв рибу з людських рук.

- Якщо я матиму нагоду, то хоч він вовк, хоч ні, буде з нього комусь м’ясо,- заявив Біл.- Нам не можна більше губити собак.

- Але ж у нас тільки три набої,- заперечив Генрі.

- Я вижду, щоб стріляти напевно,- була відповідь.

Вранці Генрі розпалив вогонь і зварив сніданок під голосне Білове хропіння.

- Ти так смачно спав, що не хотілось тебе чіпати,- сказав він, будячи його снідати.

Біл, ще сонний, почав снідати. Побачивши, що його кухоль порожній, він простяг руку до кавника. Але кавник був задалеко, біля Генрі.

- Слухай, Генрі,- лагідно дорікнув він,- ти не забув нічого?

Генрі уважно розглянувся і похитав головою. Біл показав йому порожній кухоль.

- Сьогодні ти не питимеш кави,- сказав Генрі.

- Невже вся збігла? - стурбовано запитав Біл.

- Ні, не збігла.

- Гадаєш, вона мені завадить?

- Ні, чого там.

Біл аж почервонів, заходячись гнівом.

- То, може, ти мені поясниш, у чому заморока? - сказав він.

- Спенкер зник,- відказав Генрі.

Не поспішаючи, з виглядом людини, що покірно скоряється лихові, Біл обернув голову і з місця полічив собак.

- Як це трапилось? - байдуже спитав він.

Генрі знизав плечима.

- Не знаю. Чи не Одновухий це перегриз йому ременя. Сам він ніяк цього не міг, це певно.

- Холерний собацюра,- повільно й спокійно промовив Біл, нічим не виявляючи люті, що клекотіла в ньому.- Не міг дістати свого ременя, так дорозумівся Спенкерів.

- Ну, тепер уже Спенкерові не клопітно. Травиться собі в шлунках щонайменше двадцятьох вовків.- Така була епітафія, що дав Генрі третьому загиблому собаці.- Бери кави, Біле.

Але той похитав головою.

- Та пий,- пропонував Генрі, взявши кавника.

Біл відсунув кухля.

- Я не хочу бути патякалом. Сказав, що не питиму, коли пропаде хоч один собака,- і не питиму.

- А кава ж смачна,- спокушав Генрі.

Однак Біл був непохитний, їв свій сухий сніданок і присмачував його прокльонами на адресу Одновухого, що втяв такий вибрик.

- Сьогодні на ніч припну їх так, що не дістануть один одного,- сказав він, коли вони рушили в дорогу.

Пройшли вони ярдів сто, як раптом Генрі, бувши попереду, нагнувся і підняв якусь річ, що потрапила йому під плетену лижву. Було поночі, і він не міг її розглядіти, але навпомацки впізнав, що це таке, і жбурнув її назад. Вона вдарилась об санки, відскочила від них і впала просто Білові на лижви.

- Може, це тобі придасться! - гукнув Генрі.

Біл аж ахнув. Оце все, що лишилося від Спенкера,- оцупок, до якого він був прив’язаний.

- Вони злигали його з усіма бебехами,- сказав він.- Ломака гола, як бубон. Навіть ременя з’їли з обох кінців. Я кажу тобі, Генрі, вони з біса голодні, і поки ми доїдемо, й до нас доберуться.

Генрі зневажливо всміхнувся.

- Правда, за мною вовки то ще не вганяли, але бувало й гірше, і нічого - бачиш, живий. Щоб порішити такого, як я, синашу мій, якогось там десятка настирливих тварюк замало.

- Не знаю, не знаю,- пробурмотів зловісним тоном Біл.

- Ну, то потім дізнаєшся, як під’їжджатимемо до Мак-Гері.

- Щось не дуже в це віриться,- затинався на своєму Біл.

- Просто ти підохляв, та й усе,- авторитетно заявив Генрі,- Хіни тобі треба. Ось тільки-но доберемось до Мак-Гері, я тобі добренну порцію вгачу.

Біл пробурчав свою незгоду з таким діагнозом і змовк. День був, як і попередні. Розвиднілось о дев’ятій. О дванадцятій обрій на півдні порожевів од невидимого сонця, і почався холодний похмурий підвечірок, потім знов насунув смерк, а через три години його мала заступити ніч.

Коли сонце марно спробувало виглянути з-за обрію, Біл витяг із санок свою рушницю і сказав:

- Ти йди вперед, Генрі, а я піду гляну, що там твориться.

- Краще ти тримайся санок,- запротестував Генрі.- У тебе тільки три набої. А то хто зна, що може трапитись...

- А тепер хто скімлить? - спитав, тріумфуючи, Біл.

Генрі не відповів нічого й поплентався сам далі, тільки весь час оглядався тривожно в сіру пустку, де зник його товариш. Через годину, йдучи навпростець, Біл наздогнав санки.

- Вони порозбігались і никають на всі боки,- сказав він.- Дичини шукають, але й від нас не відступаються. Вони, бач, певні, що ми їхніх зубів не уникнемо, і знають, що треба лиш трохи почекати. А тим часом нишпорять поблизу, щоб чим поживитись.

- Ти хочеш сказати, їм так здається, що ми від них не втечемо? - поправив Генрі з притиском.