Микола Олександрович Дашкієв - Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв

нікуди не виїхав із свого села. йому це ні до чого. Сатіапал йому вірить. Вірить і він Сатіапалові. Навіть не вірить, ні,— обожнює! Коли б Сатіапал зажадав його крові — він би виточив її до останньої краплини. Це ж раджа повернув йому життя, зшив його, пошматованого тигром, повернув зір згаслим очам.

Багато побачив Джоші в маєтку раджі. Було навіть таке, про що не слід і згадувати. Старий і силкується це зробити, але не вдається. Все перед очима стоїть довга металева скриня, яку несли четверо похмурих служників Сатіапала. Один із служників спіткнувся, скриня впала, розчинилась. З неї хлюпнула синя рідина і вивалився мрець. Так, мрець! Не спалений до заходу сонця, як то велить закон, а втоплений в якійсь смердючій рідині. Хвалити бога, то був не індієць, а європеєць з світлим, аж рудим, волоссям.

Згадав про це старий Джоші, і в нього мурашки по спині пробігли. Та хоча б уже ота машина під’їздила, чи що!

А вона, як на те, повільно повзла через гать, обминаючи баюри. Джоші поспішив їй назустріч.

— Хто? — закричав він, надаючи голосові суворості, гідної сільського чоукидара.

— Джоші, це я, — почувся знайомий голос. — А кинь-но, друже, отой оцупалок в канаву, а то коли б я отут не застряв.

— Рамі?!.. Що трапилось?!

То був давній приятель старого — шофер раджі Сатіапала. його поява такої пізньої години могла свідчити лише про те, що скоїлось щось дуже прикре.

— Лихо, Джоші. Вмирає рані.

— Рані Марія?.. Ти жартуєш, Рамі!.. У людини, яка від самого Шіви забрала право на життя та смерть, вмирає дружина?!

— Так, Джоші. Покажи-но, будь ласка, де табір російських лікарів. Раджа наказав привести найкращого лікаря.

— Гаразд, Рамі, гаразд… — вкрай спантеличений старий став на підніжку автомобіля. — Ліворуч… Он туди, за пагорок.

Машина рухалася дуже повільно. Дороги в Індії кепські взагалі, а біля Навабганджа — зовсім погані. Старенький фордик аж рипів, переповзаючи через вибої.

— Чи ще далеко, Джоші?

— Та ні. Зразу ж за греблею.

— Ходімо пішки. Вказуй, куди йти.

Рамі заглушив мотор і попростував за чоукидаром. Пішки й справді можна було дістатися швидше. Незабаром перед ними забіліли намети радянської епідеміологічної експедиції.

— Стій! — почувся вигук англійською мовою. Клацнув затвор гвинтівки.

— Не стріляйте, сагіб! — Джоші так перелякався, що мало не впав. — Це я, чоукидар… Нам треба найголовнішого начальника. Дуже треба!

Вартовий — невисокий молодий хлопчина в білому комбінезоні — знизав плечима:

— Не розумію.

— На-чалі-нік! — втрутився Рамі, дістаючи з кишені якийсь пакет.

— Начальника?.. — вартовий розгублено озирнувся і додав щось незрозуміле.

— Сер, нам потрібний начальник! — вперто повторив Рамі. — Помирає дружина раджі Сатіапала.

Вартовий похитав головою:

— Не розумію. Завтра. Спати.

Видно було, що росіянин вичерпав свій запас англійських слів.

— Бо-лі-ной! — сказав Рамі, показуючи пальцем убік. — Умірай.

Вартовий наче аж зрадів:

— Сюди! Тут! Хутко!.. Лики. Лікар.

— Нема сюди. Там. Є ліки. Є лікар.

Росіянин ще щось почав говорити, але в цю хвилину з намету вийшов високий сивобородий мужчина.

— Що сталося? — запитав він англійською мовою.

Джоші впізнав начальника одразу, а Рамі, певне, догадався, бо, склавши руки долонями перед грудьми, вклонився майже до землі.

— Сагіб, вмирає рані Марія, дружина раджі Сатіапала.

— Чекайте, як ви сказали? — перепитав сивобородий здивовано. — Сатіапала?

— Так, сагіб. Раджа хоче, щоб йому надіслали найкращого лікаря.

— Гм, хоче… Ну що ж — ходімо.

Начальник і Рамі попрямували до намету. Джоші на мить завагався, але таки пішов слідом. Цікавість перемогла страх.

Росіяни приїхали до Навабганджа позавчора. Сивобородий начальник разом з перекладачем приходив до селища найняти на роботу кілька чоловік і жінок. Він обіцяв добре платити, — по вісім анна, тобто піврупії, на день. Однак ніхто не спокусився на ці гроші. Ще тиждень тому жерці попередили про приїзд експедиції і заборонили навіть наближатися до росіян. То — страшні люди. Мало того, що вони їдять м’ясо священних корів. Росіяни приїхали сюди, щоб посіяти хворобу, винищити всіх індусів і захопити Індію. Як тільки почнеться пора дощів — спалахне епідемія чуми…

Не те, що Джоші вірив оцим пліткам повністю, але він таки ніколи в світі не зайшов би до палатки росіян уночі, коли б не Рамі. Старий і зараз тремтів і стояв біля входу, ладний в першу-ліпшу мить чкурнути звідси.

— Сідайте, прошу! — російський начальник показав на розкладні стільці й сів до столу, розпечатуючи лист раджі Сатіапала. — Та сідайте ж! — повторив він, бачачи, що індійці мов прикипіли до місця.

Рамі сів. Джоші теж примостився на ріжок стільця, ледве тамуючи тоскний неспокій на серці. Він сподівався чого завгодно — байки, штурханів чи може й ще чогось страшнішого: адже це не жарт — збудити серед ночі великого начальника.

Але той поводився дуже дивно, — зовсім не так, як поводяться звичайно англійці. Прочитав листа, підвівся, втомлено потер очі і запитав:

— А це далеко?

— Сорок п’ять миль, — відповів Рамі. — Але хай сагіб не турбується: я приїхав на машині.

— Гм… — сивобородий підійшов до ліжка, вкритого протимоскітною запоною, збудив якогось чоловіка і почав йому щось швидко-швидко говорити. Той мовчки хитнув головою й підвівся.

Доки другий росіянин одягався, Джоші з боязкою цікавістю озирався круг себе.

Намет був високий і просторий. Його убранство складали стіл, кілька стільців та два ліжка. Попід стінами на довгих і широких лавах рівненькими рядами стояли численні пляшечки та слоїки, повні порошків та кольорових рідин, чудернацькі скляні прилади, хірургічне знаряддя.

Крихітна електрична лампочка не могла розвіяти мороку по кутках намету. Там стояли якісь довгасті ящики, і старому Джоші на мить знову пригадалася металева скриня з мерцем