Герман Фрайберг - Таємнича Африка, Герман Фрайберг

і назвали його Умбілою. Умбіла чудово себе почувала в нас і незабаром стала справжньою бешкетницею. Вечорами, перед заходом сонця, коли її родичі паслися на болотах, вона вилазила з нового цементового басейну і починала пустувати. Вона нечутно підкрадалася до нашої карликової антилопи і, здавалося, страшенно раділа, коли бачила, як маленька граціозна тваринка холоне з жаху, вгледівши перед собою її величезну морду.

Умбіла знала всіх мешканців табору і нікого з своїх знайомих не чіпала. Але горе було тому, хто наважувався нас відвідати. Зачувши когось чужого, вона миттю кидалась на нього. Взагалі ж Умбіла була лагідна і довірлива. Під час обіду вона завжди сиділа під столом, поклавши велику голову мені на коліна і чекаючи ласого шматочка.

Спочатку годівля Умбіли завдавала мені чимало клопоту: їй необхідне було молоко, нічого іншого вона не хотіла їсти. Довелося оголосити барабаном, що для Умбіли потрібна «мамка». Наступного ж дня мені пригнали п'ятеро дійних кіз. Тепер бегемотеня могло пити молока досхочу. Ми зливали його в невеликий таз і ставили перед Умбілою. Спочатку я вмочив у молоко пальця і встромив їй до рота, далі вона з задоволенням почала хлебтати сама, і незабаром таз спорожнів.

Умбіла стала улюбленицею табору. Вона швидко росла і з кожним днем гладшала. Чотирнадцять місяців ми доглядали й балували її. І домоглися того, що вона бігала за нами, як собака. Та ось настав час розлучатися. Вантажне судно забрало її в Європу.

Як і у випадку з Умбілою, нам не раз ставало в пригоді «радіо джунглів» — барабан. Доводиться тільки дивуватися, яку складну роль він виконує. Вміти користуватися як слід барабаном навіть для негрів непроста справа. Треба мати добрий музичний слух і вміти так передавати звістку в усіх напрямках, щоб її зрозуміли часом по ледь чутних звуках.

За звичаєм кожен юнак, перш ніж його приймуть у коло дорослих, навчається у когось із старших вести розмову на барабані, але опановують цю науку не всі.

Що швидше рухаються палички, то краще чути сигнали. Б'ють у барабан обома руками. В залежності від змісту повідомлення змінюється ритм передачі. Розрізняють також високі і низькі звуки.

Не в усіх племенах барабани однакові. В Анголі вони зовсім не такі, як у Камеруні. Ними й користуються по-різному: тут — стоячи, там — сидячи. Найуживаніші —щілинні барабани. Деякі мають тільки невеликий квадратний отвір. У пігмеїв за барабан править видовбаний стовбур дерева з щілиною. Є також барабани, обтягнені шкірою. Стінки у них різної товщини. Від цього звук у барабана буває дзвінкий або глухий.

Щоб можна було викликати потрібну людину, кожній дитині при народженні дають, крім звичайного імені, ще й ім'я для барабана, яке здебільшого успадковується від предків. Якщо треба передати якесь повідомлення, то спочатку, щоб привернути увагу, вибивають три глухих звуки. Далі тричі повторюють ім'я того, кого викликають, потім уже на високих тонах передають саме повідомлення, а наприкінці — ім'я того, хто передавав.

У негрів чудова тема для розмови на барабані — поява білого. Вони повідомляють не тільки про його зовнішність, а й про вдачу. Негри — допитливий народ, і їм теж, як і всім людям, хочеться знати новини. Навіть про подію, що потребує довгої розповіді, вони сповіщають барабаном.

Якщо в джунглях, степу чи савані з'явиться якийсь чужинець, для місцевого населення це неабияка новина. Одне плем'я сповіщає про нього іншому. Я не раз переконувався в цьому на собі. В яке б віддалене селище в джунглях я не потрапив, до моєї появи вже були підготовлені. Якщо негр заблукає в лісі, йому треба тільки не розгублюватись. Коли в селищі помітять його відсутність, на допомогу відразу приходить барабан, і той, хто заблукав, або сам іде на звук барабана, або його знаходять інші негри.

Білим важко збагнути таємницю мови барабана, бо обрядові закони забороняють неграм розголошувати її чужинцям. Я багато років робив усе, щоб навчитися розуміти барабан, однак те, що я дізнався від мешканців саван та великих тропічних лісів, мовами яких я добре володів, нічого мені не дало, бо негри не могли пояснити мені основного. Колись я чув про білого, котрий розумів сигнали барабана племені дуала. Його, нібито, навчив цього негр-камерунець. Я не міг сам перевірити, чи це правда. Проте я знав одного німця, власника плантацій какао у Центральній Африці, який прожив серед негрів років тридцять і останнім часом виконував у своєму селищі обов'язки барабанщика. Він передавав у сусіднє селище майже всі сигнали і вмів пояснити їх мовою місцевого населення. Мабуть, це єдина біла людина, якій пощастило досягти цього.

МАКУМБА ВИГАНЯЄ ДИЯВОЛА

Чорне населення португальської Анголи на західному узбережжі Африки належить до великого народу банту, який складається з багатьох окремих племен. У провінції Лунда, що лежить між річками Кванго на заході, Лунгвебунго на півдні і Касаї на сході, притоками Конго та Замбезі, живе плем'я квіоко. В Лунді містяться найбільші родовища алмазів цієї багатої на копалини країни, скарби якої дістаються не неграм, а виключно Португалії. На сонну хворобу у Лунді майже не хворіють.

Квіоко відрізняються від інших племен банту своєю поставою — вони стрункі і мускулясті. Живуть вони селищами в міцних глиняних хатинах. У них вже сотні років розвинуте ремесло, зокрема ковальство і різьбярство. Часто серед ремісників зустрічаються справжні майстри своєї справи. Квіоко обробляють також землю, і досить успішно, зате скотарство в них дуже відстале.

Я прожив у провінції Лунда довгий час і привіз звідти до Берліна кілька цінних мистецьких виробів племені квіоко. Крім рідкісних танцювальних масок і статуеток, я придбав на березі річки Касаї чудове крісло вождя Муани. Цей старовинний трон, зроблений з суцільного куска дерева, — одна з найкращих пам'яток квіоко тих часів, коли вони ще кочували.

А треба сказати, що інструмент, яким виконувалися різьбярські роботи, був дуже примітивний: саморобний ніж, нагострений на камені.

У Берліні я показав трон вождя, танцювальні маски, статуетки і фігурки-фетиші на виставці, і вони викликали великий інтерес.

Я завжди найбільше любив