Тетяна Ковтун - Полонез для мера

конкретно злодійським проявам цієї поганої звички. Він зробив останню поступку – наполіг, щоб психіатри оформили хлопцю інвалідність. Відтепер вчинки Тамарчиного синка розглядалися крізь призму шизофренії. Це була остання межа. Попередив обох: наявність такого діагнозу не позбавляє злочинця від кримінального переслідування. І пообіцяв, що більше не ховатиме Олега від справедливого покарання. Забрав із собою молодшого сина Владислава і зарікся показувати його родичам – зіпсують! Сказав, що побачаться вони лише за умови, якщо старший син назавжди покінчить із зіллям і влаштується на роботу. Після такого ультиматуму у жінки остаточно поїхав дах. Подружжя розсварилося вкрай.

Верес прийняв такий стан речей як кармічне випробування.

Відтоді минуло більше року – Олег тримався в тіні. Про скандал у їхній сім’ї нібито ніхто не знав, принаймні не говорили вголос. У Тамари була така-сяка робота у центральному універмазі. Щомісяця Верес оплачував комунальні витрати колишній сім’ї, залишивши їй приміський котедж, де стільки років прожили всі разом, а сам з молодшим сином перейшов жити у службове житло.

Він став не першим і не останнім генералом, чий нащадок вживав наркотики. Ця зараза поширилася після Афганської війни. Біда оселилася в домівках багатьох українських сімей. Талібан помстився за вбитих воїнів тим, що зробив хворими дітей своїх ворогів…

Розмірковуючи над цим, Олександр Володимирович водночас неуважно стежив за черговим футбольним матчем по телевізору. А на завершення дня чоловік таки дійшов висновку, що Тамара стала немов якір його свободи з часу, як вони одружились і він усиновив Олега. Справжнє становище в його сім’ї рано чи пізно буде відоме всім і погана слава його найближчих родичів обернеться тенетами на його шиї.

Верес, живучи самітником, уже не перший місяць помічав, що занурюється в жахливий депресивний стан. Пити він не міг, нескінченно спілкуватися з Інваром і ходити на полювання теж не часто випадало. Що ж буде далі? З’явилося жагуче бажання припинити цю муку і щось докорінно змінити у власній долі. Ася могла стати призвідницею цих змін. Тільки він поки що не знав, з якого боку.

Американського морпіха викрили вчора. Це вдалося зробити власними силами. Щоправда, трохи допомогла Асина подруга, «ас» у сфері інформаційних технологій. Вона порадила, як вчинити далі. Потрібно було виявити місцезнаходження комп’ютера, з якого надсилає свої листи морпіх, який буцімто перебуває у Перській затоці. Той самий вояк, який, за його словами, в складі об’єднаних сил США і Великобританії захищає шиїтське і курдське населення. Подруга вже три роки як жила у Сполучених Штатах, ще й досконало володіла англійською. Добре їй давати поради з Америки, де інформаційні технології стали неодмінним додатком соціальної політики президента Білла Клінтона. Пише, мовляв, потрібно з’ясувати «ай-пі» адресу. А як практично це зробити, Ася прочитала на якомусь сайті. «Ай-пі» адресу, з якої надсилав листи морпіх, неможливо було виявити, така відповідь надійшла за кілька секунд на Асин запит. Хоча платформа, завдяки якій ця адреса існує, – цілком легітимна – російська. Вочевидь, особа, яка користується цією «ай-пі» адресою, не бажає, щоб її виявили. Військові – вони такі втаємничені… Але чому саме російська платформа? Асю почав брати сумнів, чи не сидить її «морпіх» десь у Твері чи Рязані, а, може, й ще ближче. А головне невдоволення полягало у неправильності ситуації. Що це за коханий, який після кількох місяців листування наважується просити у жінки грошей? Подруга висловила припущення, що йдеться про міжнародну шахрайську мережу.

Однак Ася Вуїч все ще перебувала у загальмованому стані і лише за якихось пару годин спромоглася таки покінчити з мрією заарканити перспективного американського нареченого. На цьому можна було поставити крапку – казка у вигляді любовного листування скінчилась. Але, якою б прикрою не була поразка, цікавість взяла гору. Асі вдалося дізнатися у «морпіха» прізвище одержувача коштів і назву лондонського банку, куди мали би надійти її дві тисячі англійських фунтів стерлінгів. «Але ж яка психологічно точно вивірена гра, яке знання жіночої психології!» – не могла заспокоїтися Ася. Вона запалилася почуттям помсти. І справді, листи «морпіха» вражали, розбурхували уяву, вони були складені майстерно, і з них поставав образ мужнього, благородного і самотнього воїна. Усе це завдавало їй разючого удару в самісіньке серце. А чого були варті самі фотографії, які постачав Асі «морпіх»! Вони мали більш ніж достовірний характер. Особливо той знімок, на якому було зібрання шановного керівництва військового миротворчого з’єднання. Камера зафіксувала майже інтимний момент, коли у великі коробки розкладалися пачки доларів. Тих самих коштів, зароблених морпіхами, які збираються йти у запас. Серед цих героїв, мовляв, і він, Майкл Фостер зі штату Іллінойс. Оскільки ж він хоче назавжди пов’язати свою долю з пречудовою Асею, то відправив свою коробку з доларами до Лондона, у той самий банк, чиї реквізити надсилає своїй коханій.

Була з-поміж надісланих «морпіхом» фотографій особлива – з неї дивився чоловік, якому відводилася роль «дипломатичного кур’єра». Він мав би доправити до України кошти і нагороди «морпіха». Американець переживав, аби з ним чогось не трапилося перед самісіньким виходом у запас. Цінний пакунок, який начебто мали намір надіслати Асі, за словами «морпіха», зберігався в ятці одного з лондонських банків. Саме за доставку цього «герметично запаяного» вантажу до України і повинна була заплатити Олександра Вуїч – та єдина людина, якій «морпіх» міг би зі спокійною душею передати свій скарб. Утім Майкл Фостер уже встиг запідозрити її у нещирості. «Люба моя! – писав він у своєму останньому листі. – Ти мені не довіряєш. Усе, що потрібно тобі зробити – це надіслати на зазначену адресу дві тисячі англійських фунтів стерлінгів».

Після того як Ася промучилася біля комп’ютера три години, вона пішла на кухню і випила холодного соку. Потім у стані якогось ступору повернулася назад, сіла за письмовий стіл і, натхненна якоюсь вищою силою, набрала потрібні пошукові слова. Потім клікнула на адресі сайту, підказаного Гуглем. Яке щастя! – з веб-простору на монітор випала рясно засіяна текстом сторінка. Жінка обрала потрібну опцію і раптом змінилася на обличчі. З екрана на неї напливало посвідчення «дипломатичного кур’єра»! Чоловік на фотографії зберігав той самий байдужий вираз людини, яка перебуває в стані цілковитої апатії. «Ну і мармиза! Він схожий на безперспективного пацієнта якоїсь онкологічної клініки!» – подумала Ася і здригнулася через відчуття огиди, якою пройняло все її єство. Поборовши гостру неприязнь до суб’єкта, зображеного на світлині, Ася переключилася на інший файл. Це було надіслане «морпіхом» посвідчення, яке він буцімто сканував спеціально для своєї віртуальної подруги.