Володимир Іванович Савченко - Чорні зорі, Володимир Іванович Савченко

в меридіональному напрямку, і найімовірніше — з приекваторіальних широт…”

Сталася виняткова в історії преси подія: всі газети опублікували креслення та викладки Блеккета і Рамсея. Викладки були обґрунтовані, логічні і недвозначні: вони доводили, що траєкторія супутників — не що інше, як балістична крива снарядів, пущених в атмосферу з швидкістю вісім кілометрів за секунду якимсь земним пристроєм.

“Людство проймається тривогою, — писала французька ліберальна газета. — Якщо ми не маємо підстав думати погано про марсіян, в існування яких ще кілька днів тому вірили всі, а тепер ніхто не вірить, то від мешканців Землі у другій половині двадцятого століття можна чекати чого завгодно… Якщо супутники запущені з Землі (а це вже доведено напевно), то чому жодна? держав не поспішає оголосити про цю видатну подію? Чому світ нічого не знає про надзвичайної густини матеріали, з яких виготовлені супутники? Чому супутники мають форму снаряда великого калібру? І ще безліч “чому”… В наш час, коли, на жаль, творчі зусилля багатьох наукових установ спрямовані на таємне створення засобів знищення, коли ядерна й балістична зброя досягли такої могутності, то важко визначити, де закінчується воєнне випробування і починається воєнний напад, — жити стає тривожно”.

Тривога й справді все більше охоплювала світ. Газети повідомляли, що в арміях багатьох держав віддано накази про бойову готовність. Уряди обмінювались нотами, сповненими погроз.

І от, нарешті, протягом одного дня на планеті поширилось те, що журналісти згодом назвали “ланцюговою реакцією недовір’я і напруженості”. Невідомо, хто перший пустив цю чутку, але жодна газета, жодна радіо— і телевізійна компанія не залишилась осторонь. Великими чорними літерами з газетних шпальт грянуло повідомлення:

“Над земною кулею кружляють атомні снаряди!!!”

У кожній країні, в кожному місті це повідомлення вплинуло на людей так, ніби снаряди вже вибухнули над їхніми головами.

Тепер снаряди було видно не тільки ранками чи вечорами: радіолокаційні вимірювання показали, що вони знизились до сімдесяти кілометрів. У ясному небі неозброєним оком можна було бачити маленькі чорні кульки. Вони прокреслювали небо, наче реактивні літаки, лишаючи за собою вдень синювато-блакитну смужку розжареного повітря, а вночі — тонку сріблясту нитку, що повільно танула.

Самі снаряда, як і раніше, були темні. Сподівання на те, що від тертя об повітря вони розжаряться і згорять, подібно до метеорів, не справдилося. Протягом доби вони двічі облітали всі материки Землі, ніби даючи всім нагоду ще раз глянути на них.

Учені гадали, що снаряди впадуть у північній півкулі. Саме тут був перигей супутників і тут вони найбільше гальмувались атмосферою.

Північна, густо заселена частина Землі… За розрахунками перший снаряд мав упасти за два-три тижні, коли швидкість його зменшиться до семи і восьми десятих кілометра за секунду.

Частина перша
ЩОДЕННИК ІНЖЕНЕРА

Спостереження астрономів і радистів та сенсаційні повідомлення про них у газетах висвітлюють лише зовнішній бік цієї історії. На жаль, не всі події, пов’язані з нею, можуть бути описані повно. Частина відомостей разом із багатьма очевидцями загинула в пилу двох атомних вибухів, частина ще надійно зберігається за сімома замками засекреченості.

Досить послідовний, але неповний виклад початку них подій можна знайти у щоденнику, що його вів у ті роки Микола Миколайович Самойлов — нині визначний спеціаліст у галузі ядерної техніки, а тоді — молодий інженер, який щойно закінчив інститут. Ось ці зо шити, списані нерівним почерком молодої і схильної захоплюватися людини.

ПОЧАТОК

“Без дати. Щоденники, звичайно, розпочинають закохавшись, і закінчують, коли почуття зникає. Розм’яклі молоді люди нещиро кривляються у цьому “дзеркалі почуттів”, перебільшено і невміло описують свої радощі і “жорстокі” переживання. Досить з мене одного такого щоденника… Нехай цей буде інший.

Це буде щоденник інженера, бо вже три тижні, як я інженер. І нехай він розповідає про мою працю інженера-дослідника. Відверто кажучи, я ще мало займався дослідницькою роботою, але вірю, що й вона може викликати почуття не менш сильні і переживання не менш складні, ніж кохання. “Любов до науки, — сказав якось у своїй вступній лекції з загальної фізики Олександр Олександрович Тураєв, нині академік і директор того інституту, куди мене призначено на роботу, — це любов, якій не зраджують”.

Хай буде так!

15 квітня. Сьогодні все — востаннє. Востаннє замкнути порожню кімнату, віддати ключ вахтеру, востаннє вийти із студмістечка…

Студентські роки скінчилися… Всі вже роз’їхались. Лишився я та ще Яшко Якін. його посилають туди ж, куди й мене, — в Ядерний інститут Української РСР, і нас обох затримало оформлення документів.

До від’їзду ще години півтори, можна не поспішати. Вечір. Чудовий квітневий вечір у студмістечку… Навпроти у великому будинку електриків за освітленими вікнами йде своїм звичаєм студентське життя. На п’ятому поверсі якийсь першокурсник схилився над креслярською дошкою. В сусідню кватирку виставили динамік потужної радіоли, і повітря здригається від хриплуватих звуків джазу. Поверхом нижче четверо “ріжуться в козла”. Внизу ентузіасти дограють у волейбол при світлі ліхтаря. Сміх, удари… Десь за тиждень комендантові знову доведеться склити кілька шибок…

Усе йде своєю чергою, тільки я вже зайвий у цьому русі.

Сумно їхати звідси, і все ж якось гарно на душі. Останніми днями мене не покидає відчуття, що попереду їлось незвичайне, дуже хороше. Наприклад, працюватиму і зроблю якесь велике відкриття. Байдуже, яке… Або зустріну там, у новому житті, особливу дівчину, і ми покохаємось…

Ого! Вже дев’ята година. Час збиратися. Ну, прощавай, Москва