Марина Меднікова - Зірка, або терористка, Марина Меднікова

— Симпатична жінка. І готує смачно, всі кажуть.

— Ви вільні.

Коли Зірка пішла, слідча припалила сигарету недопалком.

Перемотала плівку диктофону, увімкнула запис. «Це хто? Посудниця Олійник Лідія Ільківна». Зупинила запис, посиділа. Аж раптом зблідла. Схопилася за сумочку, витрясла все на стіл. Хапливо зателефонувала.

— Це я. Нормальний голос. Слухай, Ігоре, як по батькові Ліду? Щось мені сьогодні забило памороки. Ільківна… Вона нам обіцяла, що не працюватиме, бо наших грошей їй вистачить… Ні, сама приїду.

Слідча напорпала пігулку, запила, посиділа.

Зірка йшла до виходу.

— Всім очистити коридор! Всім — у кабінети!

Навстріч бігло троє солдатів з автоматами, а межи них — неголений дядько з руками за спиною.

— Очистити коридор! — гарикнуло над вухом, конвой промчав на вихід, де вже тьмянів прочиненими дверима автозак. Зірка визирнула. До арештанта кинулася нетвереза жінка з розмазаною морквяною помадою, з перепаленим перманентом, на якому дивом трималася газова косиночка.

— Мішутка! — верескнула жінка.

Мішутку хутко запакували до автозаку, клацнули броньованими дверима і дали газу. Жінка, лаючись, побігла слідом. Прошуміло — й нема.

Київська божественна весна гнала соки, пливли небом кучерики хмарок, повівав вітерець, а-ось-і-я — хизувалася зелена памолодь на деревах, кущах, газонах, люди їли пахкі чебуреки, вигулювали дітлахів і собачок, сміялися. По той бік вулиці нудилася Травіата зі своєю клейончастою торбою.

Забачила Зірку, замукала: «І-і-йка».

— Ти навіщо сюди ходила?

— Я-а са-ама прийшла, — затиналася Травіата, — я-а сказала, Ольга хороша, а во-она говорить, у хорошої ді-іти не труяться. Ійко, скажи їй. І Лі-іда хороша, і всі-і хороші…

— Більше сюди не ходи.

Клацав фотоапарат: Зірка виходить з прокуратури. Зірка бере за руку Травіату. Зірка з Травіатою йдуть вулицею…

Слідча запитала слухавку:

— Станіславе Павловичу, як у тебе?

За мить до кабінету ступив ставний вродливий хлопець з пещеною чорнявою борідкою.

— Ось, ось і ось, — викладав перед слідчою.

— Доповідай.

— Це акти на зіпсуті продукти, за місяць до отруєння… Ось партія лімонели, зараженої глистами. Тривогу, між іншим, зняли шеф-кухар Губська і дієтсестра Король. Постачальники своєї вини не визнають, посилаються на висновок санлікаря, що риба придатна для громадського харчування…

— Так і пишуть: риба з глистами годяща для дитячої їдальні? Для елітного ліцею?

— Ліцей же у нас, а не на Марсі, — зауважив Станіслав Павлович. — А висновок у них із засторогою: лімонела свіжоморожена, умовно, це підкреслено, умовно придатна для закладів громадського харчування.

— Що то є — «умовно»?

— Хочеш їж, хочеш — викинь, а грошики сплати. Їдальня вилучила залишки риби і з актом повернула постачальникові.

Аналогічні акти на задавнені сосиски і кондвироби. Але все це — до того. Є експертиза по Перегуді?

— Не можуть встановити причину. Бракує обладнання.

Лише на миш’як і бор перевірили — реакції негативні.

Розкладемо пасьянс…

— Гробницю Наполеона?

— Не клич з лісу вовка. Дітей привезли до лікарні один за одним двадцять восьмого і двадцять дев’ятого квітня. Які це дні?

— Вівторок і середа.

— А в понеділок вони ходили до ліцею?

— Я запитував у батьків. Вимальовується однакова схема: дитина у неділю скаржилася на живіт. Хто дав марганцівки, хто не звернув уваги. У понеділок дітей до ліцею не пустили, стало гірше. І лише у вівторок, коли у дівчаток Пономаренків почало відбирати ноги, мати викликала «швидку». У середу до лікарні потрапив останній хлопець, він жив з бабцею, батьки за кордоном у відрядженні.

— А коли потрапив охоронець Перегуда?

— У понеділок. Його «швидка» забрала з охоронної аґенції, коли прийшув за зарплатнею.

— Кепсько. Ми не встигли з ним поговорити. Що їв, коли, скільки…

— Ображаєте. Мені хлопці з ліцею сказали, що його, коли він там на Андрія Кузьменка чекав, запрошували поїсти.

— Хто?

— Дієтсестра.

— Він їв?

— Напевно. Я, наприклад, переконаний, що отруїлися всі наприкінці дня.

— ?

— Елементарно, Ватсон. Хто їв упродовж доби, цілі й неушкоджені, тож у загальному казані все абгемахт. Щось трапилося з порцією для чергових, тобто із залишками.

— Хто там був до кінця дня?

— Зачитую: шеф-кухар Губська, посудниця Олійник, вчителька Симчич і постраждалі…

— А дієтсестра? — І вона. Вона знімає пробу вранці й в обід. Після закінчення роботи їдальні стежить за гігієною. І ще ця, — Станіслав Павлович покрутив пальцем біля скроні, — вона до вас приходила. — І казала, всі хороші. Отже, п’ятеро. Всі — жінки.

Дзеленькнуло.

— Кулик слухає.

— Криворучко. Тут така справа… Краще зайдіть до мене.

У керівному кабінеті атмосфера ремонту відчувалася менше. Назустріч підвівся молодий, але вже геть лисий начальник слідчого відділу Криворучко. Мундир ледве сходився на його череві і розчепірювавася на клубах, як у баби. Криворучко вдавався до дези: мовляв, тягає штангу і власна корпулентність багато важить, але свідків такої версії його опасистості навіть серед підлабузників не знаходилося.

Обжерливим був начальник. Скидався на гіпертрофований вареник з сиром.

Вийшов з-за столу, що саме собою — сенсація. «Менти не люблять сентиментів» — його афоризм. Відверто кажучи, хамлом був Вареник і щодо своїх, і щодо чужих, брутальним і дурним. Слідча Кулик трималася з начальством сторожко й холодно-ввічливо. А пліткарі пояснювали певну стриманість Криворучка в присутності Кулик тим фактом, що не у кожної твоєї підлеглої чоловік