Андрій Гуляшки - Коштовний камінь, Андрій Гуляшки

народу. Така гіпотеза може з'явитись тільки у людини, з палкою уявою і сміливим серцем. Якщо смілива уява поєднується з тверезим науковим мисленням, чому не допомогти? Вилю Власев — досвідчений хімік з неабиякими здібностями, але скептик за вдачею, і йому здається фантастичним усе, що не доведено наочно, не підтверджено лабораторним аналізом. Але ж до чого призведе досліджувана справа, якщо завжди, в усіх випадках, потрібні «очевидні» матеріальні докази? З історії великих відкриттів нам відомо багато прикладів, коли тільки догадка, невиразні припущення відіграють вирішальну роль для дальшого успіху.

Справа в тому, чи справді молодий геолог Андрій Андрєєв — серйозний учений, а не честолюбець, що живе манією величі. Але якби він був таким, то, безперечно, розплескав би скрізь про свою гіпотезу, і вся Софія вже б говорила про берилій, про те, які реактивні літаки і стратосферні літальні апарати робитимуть з цього металу. Однак це було не так… Молодий геолог не був базікою. В одній невеличкій доповідній записці на двадцять рядків він скромно повідомляв про своє припущення, перелічував деякі з мотивів і просив допомоги.

І зараз, обдумуючи, що сказати Вилю Власеву, як розворушити його суху, емпіричну душу, інженер Спиридонов пригадав., свою першу зустріч з хлопцем. Цій зустрічі передувала коротка, але бурхлива сцена за дверима його кабінету. Він наказав посильному нікого не впускати до нього, бо мав якусь термінову роботу, а впертий відвідувач намагався зайти. Потім почувся шум, і в кабінет, вдарившись головою об одвірок, влетів молодий чоловік мало не двометрового зросту. Він був у спортивній сорочці, з засуканими рукавами, що відкривали мускулисті волосаті руки.

На його смуглявому вилицюватому обличчі з коротким носом блищали, немов електричні вогники, ясні сірі очі.

Інженер Спиридонов нахмурився — він любив сміливих людей, але нахаб не терпів. А цей вскочив до нього без піджака і з засуканими рукавами. Спиридонов хотів якнайрізкіше вичитати йому і тільки почав вишукувати слова, як раптом упізнав юнака, — це був геолог, і до того ж його підлеглий. Півтора року тому його перевели з шахтного відділу у геологорозвідувальний. Проте, оскільки його роздратування не стихло, та ще й з прочинених дверей було видно скуйовджену голову обуреного посильного, він суворим, холодним тоном запитав:

— Що вам потрібно, товаришу, і чому це ви заходите до мене в такому вигляді?

— Пробачте, — сказав здоровань і почервонів так, наче його облили окропом. — Вибачте, що турбую вас. Оцей чоловік, — він з дружньою посмішкою кивнув у бік посильного, — цей чоловік уже втретє мене затримує, не пускає до вас. Зрозуміло, він не винен, це ви йому наказали, і я не серджусь на нього. Але ж наша третя бригада в середу вирушає в дорогу. Ви ж розумієте, — не можна гаяти часу. Ось, — він вийняв портфель і витяг звідти якийсь папірець. — Тут я даю деякі пояснення. Прочитайте. Якщо вам здасться цікавим, подзвоніть мені. В кінці я написав свій номер телефону.

Він залишив аркуш, ледве чутно промимрив «до побачення» і позадкував до дверей.

Того ж дня, по обіді, інженер Спиридонов дзвонив йому по телефону шість разів, але весь час один і той же мелодійний голос відповідав: «Нема його, товаришу, ще не повернувся». Тільки біля десятої години вечора він почув у трубці його сильний баритон, і невідомо чому його душу переповнила справжня радість.

— Кому ви ще розповідали про ваші припущення? — запитав він.

— Спробував поділитися з колегами. Та вони поставились до моїх слів з великим недовір'ям. Сміялись, — мовляв, хіба один мінерал має зелений блиск? Є, сказали, майже сто таких мінералів… А перед товаришем Власевим, зрозуміло, навіть не заїкався. І, признатись, сам спочатку вагався. Почав думати, що натрапив на якийсь невідомий мінерал зеленого кольору… Тому й мовчав. Але останнім часом прочитав одну цікаву книжку про гірничу справу в наших місцях у стародавні часи. І те, що я прочитав, змусило мене повірити, що я справді відкрив сліди берила.

— Принесіть мені детальний картографічний ескіз місцевості, де, за вашим припущенням, має бути цей мінерал, — звелів Спиридонов. — І нікому ні слова, ясно? Не варто передчасно зчиняти галас з цього приводу.

— Мені це і на думку не спадало, — засміявся молодий чоловік.

Наступного ранку, після розмови з молодим геологом, Спиридонов викликав до себе помічників Вилю Власева: Павла Папазова і спеціаліста по кольорових металах, мінералога Арсова.

Парторг Павел Папазов був спеціалістом в галузі хімії, як і Вилю Власев. І зовнішністю, і вдачею вони були цілковитою протилежністю один одному. Папазов був високий і стрункий чоловік, завжди чисто поголений; спиртних напоїв він не вживав, одягався добре — зі смаком і скромно, взуття, протерте суконкою, виблискувало, його відкрите красиве обличчя, на якому привітно сяяли спокійні сині очі, приємний голос і невимушено-просте ставлення до будь-яких турбот і тривог — все це схиляло до відвертості, викликало почуття симпатії навіть у людей, знайомих з ним кілька днів. Старий член партії, він до Дев'ятого вересня був у в'язниці.

Коли бригада була в поході, Папазов добровільно брав на себе обов'язки санітара: перев'язував, давав ліки хворим, пильно стежив за тим, щоб працівники не нехтували своїм здоров'ям. Він був улюбленцем усієї бригади. Тільки Вилю Власев тримався з ним холодно, майже офіціально і завжди звертався до нього на «ви». Та оскільки всі добре знали його потайну, нетовариську вдачу, то це нікого не дивувало.

У спеціаліста по кольорових металах Ігната Арсова — високого, сухорлявого чоловіка років сорока — було смугляве обличчя з орлиним носом, тонкими, ледь помітними губами і квадратним кістлявим підборіддям. Рухливий, спритний і неспокійний, він рідко сидів на місці: в нього ніби під ногами горіло. Вдача в нього була надто люб'язна; він часто надокучав колегам своєю надмірною догідливістю, невгамовним прагненням усім чимсь допомогти, прислужитися. А як, боронь боже, хтось захворіє, особливо в поході, то він носив його рюкзак, знаряддя, кип'ятив для нього чай, прибирав і підмітав у його палатці, пильно стежив за вживанням ліків, ніби створений був для того, щоб доглядати за хворими.

Ігната Арсова вважали досвідченим спеціалістом: за останні два роки він