Володимир Миколайович Владко - Позичений час, Володимир Миколайович Владко

Шлях до будинку лежав берегом. Льоня йшов, тоскно дивлячись собі під ноги. От історія… і що йому казати?..

— Льоню! Льоню! — почув він здаля знайомий голос. — Зажди!

Він підвів голову. Ой, як добре! До нього, ледве переводячи подих, бігла Тамара. Ноги її вгрузали в пісок, мабуть, їй було дуже важко бігти, Але обличчя її було веселе, радісне.

— Тебе вже викликали, чи не так? — спитала дівчинка. — Ходімо разом! Я вирішила не їхати човном, а піти разом з тобою. Я допоможу тобі! Так! Ходімо! Тамара схопила Льоню за руку і потягла за собою.

— Я певна, що все буде гаразд, — збуджено говорила дівчинка. — Кажуть, він уже в усьому признався. І що підбурював і загрожував. Я так і думала, що все це наробив він. А ти мовчав! Ех ти! Треба давно вже було кинути водитися з ним. Правда?

Льоня кивнув головою: йому лишалося тільки погоджуватися.

— Як добре, що все зараз з’ясується! — вела далі тим часом Тамара. — І ти виправишся, Льоню! Тільки ти пам’ятай, що я казала і кажу тобі: якщо ти не виправишся…

Раптом Льоня відчув, що він спиняється. Заждіть, заждіть, та коли ж він встиг ще й сісти?.. І що це перед очима? Немов книжка, і в ній — “сума кутів трикутника дорівнюється…”

— …якщо ти не виправишся, то можеш і не мріяти про поїздку в табір. Ціле літо сидітимеш за книжками, готуватимешся до наступного року. Це я вирішив остаточно!

Льоня підвів голову, не вірячи своїм вухам. Що це таке? Де Тамара, де пляж, табір на березі моря?…

Він сидів за своїм столом у кімнаті. Навпроти нього, на дивані — батько. І голос його звучав дуже загрозливо. “Не поїдеш до табору!” Виходить, що п’ятнадцять хвилин, які видала ощадкаса часу, вже закінчилися.

І Льоня раптом знову опинився в кімнаті, за підручниками. А батько навіть і не помітив його відсутності!

— Я закінчив, Льоню, — сказав нарешті батько. — Обміркуй як слід усе, що ти почув сьогодні. Моє слово остаточне. І готуй уроки.

Він вийшов з кімнати, навіть не глянувши на Льоню.

де відбувається громадський суд, що розбирає провину Льоні Куценка, який все ще ніяк не може зрозуміти, в чому саме він винний, — і цьому не може допомогти навіть Тамара.

Лише через силу Льоня примусив себе вивчити теорему про суму кутів. Що там не кажи, а батько мав рацію… Можна було б мати й кращі оцінки і взагалі обходитися без неприємностей. Наприклад, коли б старанно вчити уроки, а не думати про щось інше. Це вірно.

Вірно, як і все, що казав батько. Він дуже хороший, його батько, з ним завжди можна про все говорити. Батько все розуміє, наче старший брат. І в цій останній розмові — також.

Коли подумати як слід, то що ж можна було йому заперечити? Навіть ця його погроза, що Льоні доведеться влітку готуватися до іспитів замість того, щоб поїхати до піонерського табору, хіба й тут він не мав рації? І правда, Льоня дещо розлінився і став неуважним на уроках. Ну, а як змінити це? Що робити? В думках у нього зовсім Інше! І ніяк не відженеш цих думок…

Наприклад, що за дівчинка Тамара? Звідки вона так добре його знає? Навіть встигла заприятелювати… Хіба можна тут думати про якусь суму кутів? І яка шкода, що п’ятнадцять хвилин, взяті в ощадкасі часу, так швидко закінчилися.

Ось чому, ледве Льоня опинився в ліжку, ледве мати вийшла, погасивши лампу, його рука опинилася в кишені штанів, де лежала маленька зелена книжечка з чеками-талонами. Цього ніяк не можна було відкладати. Дізнатися, дізнатися про те, що було далі! І обов’язково помиритися з Тамарою, остаточно помиритися, це насамперед!

Вже взявшись за книжечку, Льоня ще раз прислухався. Десь у сусідній кімнаті мати розмовляла з батьком. Мати щось говорила, — тихо, приглушено. Певна річ, розібрати було неможливо. Але, мабуть, мова йшла про нього. Напевне про нього. Ось навіть долинуло слово “хлопець…”

Неприємно все це! Ой, як неприємно! І все тому, що Льоні сьогодні так не пощастило.

Обережно Льоня написав олівцем на талончику в книжечці — “15 хвилин” І взяв свій годинник, що лежав на столику біля ліжка. З сусідньої кімнати долинули слова батька:

— Я тобі кажу, що Льоня вже й сам може добре розуміти, що погане, а що добре.

Мабуть, батько щось відповідає матері. Про що це він? Льоня затримав руку, що вже ладна була покласти чек під годинник.

— Коли б він більше думав про наслідки своїх вчинків, коли б він не приятелював з такими, як Віктор Сумський, — продовжував батько.

Мати заперечила:

— У Віктора Сумського дуже складні обставини життя, ти ж знаєш це. І раніше, спочатку, ти не заперечував проти їхньої дружби. І в школі казали, що, можливо, це буде добрий вплив…

— А тим часом Віктор штовхає Льоню на всякі витівки. Хіба ти не розумієш цього? Ні, ні, я вважаю, що з цим треба кінчати! І мушу тобі ще сказати…

Льоня підклав талончик під годинник. Голос батька одразу став ще голоснішим. Здавалося, що він звучить уже поруч з Льонею, а не в сусідній кімнаті. І раптом навколо Льоні все перетворилося на ясний день, стіни його кімнати наче розсунулися… та це вже й не кімната, а велика галявина, оточена еисокими деревами. Мабуть, це місце зборів усіх піонерів, що відпочивають у таборі. Так, на траві сидять хлопці й дівчата. Вони уважно прислухаються.

Високий, стрункий хлопець з дещо суворим обличчям, енергійно жестикулюючи, говорить:

— …так, повторюю, він винний менше, ніж тут казали. Ні, товариші, я не виправдовую його. Вчинок, дійсно, ганебний. Але