Леонід Григорович Кононович - Я, зомбі, Леонід Григорович Кононович

то й просто недоробленого нагледів я в цій країні, коли повернувсь із полону. Кави й тої не вміли тут приготувать! Що вже було казати про громадян, котрі могли розвісити вуха й слухати всяке брехло, котре базікає по радіо чи телебаченню. Господи, а як в'їдалися мені в печінки їхні скарги на життя, в котрому їм завжди чогось бракувало, і од того воно їм уявлялося одною здоровенною купою гайна…

На перших порах я просто-таки не знаходив собі місця. Все дратувало. Зимові сільські овиди навіювали тугу — таку, що хтілося вовком вити й тікать куди очі дивляться… А вночі, допіру очі стулиш, починало верзтися: то я знову падав у палаючому вертольоті над пісками Регистану, то з караваном белуджів переходив іранський кордон, тягнучи на плечі важенну базуку, а то спотикався гірськими стежками, проданий у рабство… Прокидався й думав: ну, то що ти тут отримав, га? Там, у вогненному пеклі війни, хоч щось відбувалося… а що ти маєш зараз? Глуху зимову ніч, де навіть собака не гавкне? Дурнуваті балачки в крамниці — про сіно, про ціни на комбікорм і політику Горбачова? Самотню вербу в кінці левади? А може, рідню… рідню, якій я ні на що і взагалі цілком і повністю не був потрібен!

Я не хотів повертатися в Союз. Може, згодом я прийняв би мусульманство. Може, навіть виїхав би в Штати, приставши до людей з «Чорних пантер», або в Японію, чи на Філіппіни — звісно, якби пощастило роздобути паспорт. Я ніколи не повернувся б у цю величезну, безглузду державу. Але без малого сім літ Афганістану — це було забагато навіть для моєї психіки. Під кінець останнього року я помітив, що потроху починаю з'їжджати з глузду. Якесь чорне, давке почуття, що росло й росло всі ці роки, тепер сягнуло граничної межі і перетворилося в тяжку грудомаху, кривавий згусток болю й несамовитої люті, од якої я часом не тямив сам себе. Крім того, мені стали снитися сни. Вони снились щоночі, й це було таке, наче тобі з механічною впертістю крутять один і той же фільм. Найгірше ж було те, що це видиво, на взір просте й банальне, мало прикрий містичний відтінок. Я бачив чітко й виразно: садок біля хати. Сірі вишні. І стежка веде з городу. Нікого нема — ні на городі, ні на подвір'ї, ні поміж вишнями. Тільки вода біжить у берегах, біжить та й біжить, як завше. А я, повиснувши між небом і землею, дивлюсь на все те. Тільки дивлюсь. Тільки холону в сивому просторі. Тільки звисаю з неба — так близько, що мені видно кожну гіллячку на вишнях, кожнісіньку п'ядь землі й кожну стеблину в городі…

І це було все. Це було все. Я хапався зі сну, й мене обливав циганський піт. Господи, як мені хотілось додому, на Вкраїну! Ностальгія, чи як це називається у розумних людей… але я покинув табір у Бадабері, і перейшов кордон, і сливе два місяці стикався в горах, раз по разу встряючи у перестрілки з муджагідами, а то й просто з дехканами місцевих племен, котрі влаштували на мене справжнісінькі лови…

Надворі вже чорнів старий вечір. На годиннику була половина по п'ятій. Я підвівся й, перечипившись за Більбонського, мало не заорав носом у землю. Собайло розлігся од газової плити аж до порога, з утіхою витягши свої лапи, грубі та довгі, як дрова. Будити його було марною справою. Мертві бджоли не гудуть, подумав я. І, вдягаючи куртку, мимохіть згадав, яким малим та мізерним купив його позаторік на базарі… Люди добрі, хто б міг подумати, що цей недолугий цуцичок виросте у здоровезного, як тумба, собацюру — пудів чотири живої ваги, і як він ставав на задні лапи, то його життєрадісна лахмата пика опинялася нарівні з моїм лицем! Темперамент у цієї потвори був невгамовний: вона цілими днями вешталася по обійстю, ловила й роздирала котів і загалом була пострахом для всенького кутка. Ну, зате ліпшого товариства годі було шукать… а певно, подумав я, певно, — а що ще треба людині, коли вона має геть усе? Ото щоб було до кого забалакать… та щоб ніхто не заважав… та й більше нічого!..

Я одкотив двері гаража й спинився, дивлячись углиб. Звісно, до міста можна було їхать і в своєму щоденному авто… ще два роки тому, коли замовлень було до дідьчої мами, а інфляція допіру набирала обертів, мені вдалося придбати новісінького БМВ, й задурно, як на теперішні ціни… але заявлятися на місце контакту в рідкісній і примітній іномарці було б глупством. Для роботи я тримав «шістку» — оперативне авто, обладнане кулевідпорною обшивкою, панцерним шклом і цілою купою слідчої апаратури. Під капотом стояв форсований двигун, і машина розвивала за двісті кілометрів… правда, і втікати од когось мені ще не випадало. Ну, може, цей час і надійшов, подумав я, виїжджаючи з брами. Світло фар вихоплювало з пітьми суцільні дощаті огорожі, котрі тяглися о ліву руч і о праву, ромби та чотирикутники цегляних котеджів, збудованих, як і все в цім приміськім селищі, без будь-якої фантазії чи й просто розуму…

Я струснув головою і спробував одігнать ці думки. Кепський гумор був мені зараз ні до чого. Звісно, справа Малевича видається підозрілою… але чи не таким же підозрілим було і все те, в чому нам доводилося бабратися впродовж оцих двох літ? Робота в «Тартарі» — не мед, і вона ще нікому не приносила втіхи. Більше всього вона подібна до вівісекції — ото такої бузувірської, такої грубої й примітивної вівісекції, котра вже давно набила оскому всім, хто нею займався. А все ж якби не «Тартар»…

Я нізащо не повернувся б у Союз. Я просто не міг уявити себе громадянином цієї абсурдної держави, де всім до всіх є діло. Але я все-таки повернувся, і з цим, певне, треба було рахуватися. Щоправда, й досі не можу втямити, чому так зненавиділи мене в селі. Я прожив там усього три місяці і ввесь той час тільки пив горілку та валяв дурня. І все ж під кінець зими стали множитися чутки: розповідали, як я завів у засідку цілий батальйон; аж захлиналися, переказуючи, що десь там зарізав сотню дітей, приніс голови, а за те заробив мусульманського ордена; найупертіше ж