Наталія Михайлівна Лапікура - Покійник «по-флотському», Наталія Михайлівна Лапікура

На самому початку папки були підшиті стандартна записка супроводження і жалюгідні виправдання нашого райвідділу на тему: «Складність і особлива важливість справи виходять за межі можливостей та компетенції районного відділу МВС». Складність, до речі, полягала в тому, що мешкала дорогоцінна пропажа у Московському районі, служила у Печерському, а де саме зникла — покрито суцільним мороком невідомості. А раптом прапорщик вирішив у своїх справах зазирнути на Поділ, у Дарницю чи на Борщагівку? Але це було ще півбіди. Увесь жах моєї ситуації сконцентрувався у чіткій резолюції нашого Генерала впоперек отої райвіддільської маячні: «Про результати розслідування доповісти у встановлені строки. Під особисту відповідальність нач. кр. розшуку».

Я переглянув увесь цей цирк двічі і зрозумів лише одне. Великі начальники з лампасами шукають крайнього. І на цього крайнього вже призначено інспектора Сироту, Київський карний розшук, освіта вища, філософська, неодружений, член КПРС. I треба ж було залетіти свого часу під рознарядку.

Від автора: У ті часи саме бажання «бути у перших лавах будівників комуністичного суспільства» вважалось недостатнім. Крім «чисто'і» анкети і належного морального рівня, треба було ще відповідати вимогам рознарядки. Була вона заплутана, як китайські церемонїі, бо враховувала все — від соціально-професійної приналежності до статево-вікового складу. Наприклад, одного року до парткому Київського університету надійшла рознарядка приблизно такого змісту: «Видати анкету для вступу до лав КПРС студенту-старшокурснику стаціонару філософського або юридичного факультетів, вік — 21–25 років, росіянину або українцю, за походженням — із сім'ї робітників, неодруженому. Наступні вимоги: ударна праця у студентському будівельному загоні протягом, як мінімум, двох сезонів, успішне навчання, активна участь у роботі громадських організацій, прописка у місті Києві, орієнтація розподілу після закінчення вузу — робота у громадських організаціях або державних органах».

А ви думали, що це, як у кіно: «До бою хочу йти комуністом»? То в кіно, а в житті на кількасот студентів обох факультетів вимогам рознарядки відповідав лише один — Олекса Сирота.

Олекса Сирота:

Хоч уже звечоріло, але я вирішив не відкладати справу до ранку і для початку поговорити з дружиною зниклого прапорщика. По-перше, вона була останньою, хто його бачив живим. А по-друге, якщо не почати сьогодні, то завтра можна втрапити під кепський настрій начальства: «І що ви вже зробили? Ще нічого? А в добі, між іншим, 24 години, а не 8, як вважають деякі молоді інспектори!»

Тому «деякий молодий інспектор» не вступав у даремні дискусії, а зателефонував, пояснив, хто я, попросив дозволу приїхати.

Кандидатка у вдови не те що зраділа, але й не комизилась, втомою чи кепським почуттям не прикривалась:

— Раз треба, то нехай буде зараз, тим більше, що у мене зранку в госпіталі добове чергування.

Жила ця родина у новій дев'ятиповерховці, з отих, що поступово почали будувати замість остогидлих «хрущобок». У домі був ліфт і сміттєпровід, а широкі сходи дозволяли не тільки занести піаніно, а й винести труну з огрядним небіжчиком. До речі, я тобі не розповідав одну історію часів Микити Сергійовича? Прапорщик зачекає, а ти послухай.

Перша масова забудова з панельних п'яти-поверховок у Києві була на Чоколівці — «Масив Першотравневий». В народі — «чокнутий масив» або Чмоколівка. Хто перші ордери з кров'ю видер? Пільговики. І то не прості ветерани війни, а інваліди першої групи: онкологія, сухоти в стадії агонії, три інфаркти поспіль і таке інше. Тож не диво, що не встигли виїхати будівельники, як на масиві прописались машини «швидкої допомоги», а за ними — автобуси з бюро ритуальних послуг. Ще на стадії заселення багатьох «відповідальних квартиронаймачів» у вимріяні окремі квартири заносили на носилках і з крапельницею. Але хіба хочеш — мусиш! Інвалід першої групи з хорошим діагнозом — сухоти, наприклад, — то вже не просто зайві метри, а окрема кімната! За це варто жити і помирати.

Тож не дивно, що на оцій самій Чмоколівці новосілля стрімко перетікали в поминки. І от уяви собі: весна, каштани квітнуть, вікна розчинені, в кожній квартирі народ святкує кінець собачого життя в гуртожитках, підвалах, чужих кутках і комуналках. А на горішньому поверсі помирає один щасливий ветеран, так і не усвідомивши радості моменту. Бо його з реанімації під розписку забирали, аби ордер не згорів. Встигли! Віддав Богу душу, вже коли його через поріг перетягли, попередньо прописавши, а це головне. Ну, рідня труну замовила, небіжчика спорядила, автобус викликала, оркестр уже під вікнами. Але ветеран був добряче кремезним, його ще живим у квартиру на руках заносили, бо носилки не пролазили на сходах. А як поклали в труну, то він не те що на сходах не вписувався, — у двері винести неможливо, хоч стіну ламай. Однак злість і відчай активізували фантазію рідних та близьких небіжчика до рівня чорного гумору.

Увесь дім новосілля гуляє, народ п'є, співає і танцює. Коли раптом спочатку знадвору урізає похоронний марш: «Дядько померли, обридалася сім'я, він їй у спадок не залишив ні…чого». А потім згори, повз розчинені вікна на канатах домовина спускається, як шлюпка з «Титаніка». Ну, хто просто зомлів, з кимось істерика, витриваліші музикантам труби на голови одягають, згорьовані родичі у відповідь щасливих новоселів гамселять. Собаки гавкають, дами верещать, діти плачуть, «швидка» виє, міліція матюки гне і лише забутий небіжчик попід стінкою відпочиває, бо лише йому все до лампочки. Одне слово — «Тітка реготала, коли вона прознала, що він нам у спадок не залишив ні…чого». Музика Шопена, слова народні…

Отож я й кажу — будинок, де жив прапорщик, то вже не панельне пекло, а щось людське. А однокімнатна квартира — світла мрія молодого спеціаліста. Чистенько, прибрано, підлога в кімнаті лаком вкрита, хоч голись над нею. З кухні свіжою імпортною мастикою приємно пахне. Не те, що в наших управлінських коридорах, де раз на рік так вітчизняною натруть, що потім місяць чхаєш. Щоправда, у мене в підсвідомості щось ворухнулось: чоловік зник, ймовірно назавжди, а вона порядки наводить. А потім подумав — що ж їй, зображати Ярославну на стіні Путивльській, музика Бородіна, слова невідомого автора? Тому й шукає собі хатню роботу, аби відволіктись. А раптом чоловік заявиться живісінький і спитає: що ж