Володимир Наумович Міхановський - На траверсі Бета Ліри, Володимир Наумович Міхановський

— Все срібло зникло, — довірливо повідомив мені кок, стишивши голос. — Усі ножі, виделки. І тарілки — чотирнадцять штук.

— Куди ж вони ділися?

— Не маю уявлення.

— Гм. Дивно. Ніхто ж не міг їх взяти без дозволу, — знизав я плечима.

— Та й навіщо? — відгукнувся кок. — Кому могло знадобитися срібло? Тільки для експериментів. Але весь екіпаж “Ізольди” з наказу капітана ось уже два місяці готується до дослідження Бета Ліри, до якої ми йдемо. Експериментами, по-моєму, в цей час ніхто не займається.

Мені згадалась Валентинова поведінка в останні дні. Може, він?.. Але я негайно відігнав од себе цю думку. І все ж… Срібний посуд зник.

— Подумати тільки! — мовив кок. — Це надзвичайна подія, якої не було, мабуть, за всю історію зореплавання.

— Може, хтось надумав пожартувати? — висловив я здогад.

— Я й сам так вирішив, — пожвавішав кок, — і тому поки що нікому не казав, тільки оце тобі. Можливо, завтра, все буде на місці, — він з надією зиркнув на порожні полівінілові стелажі.

По обіді я зайшов до Валентина. Він явно був чимось пригнічений. На столі громадилась безладна купа речей, витрушених з настінного ящика. Ящик теж валявся тут. Сферичний футляр з моїм подарунком був розчинений. Модель Сонячної системи лежала поруч.

— Вивчаєш Колиску Людства? — спитав я, підійшовши до круглого стола.

— Розумієш, щезла одна річ, — сумовито відповів Валентин, дивлячись повз мене.

— Сьогодні день пропаж! — вигукнув я. — У Лібіна зникло столове срібло, у тебе ще щось. Чомусь я досі не чув про космічних злодіїв.

— У Лібіна зникло срібло? — тихо перепитав Валентин.

Від його голосу в мене аж мороз пробіг поза спиною. Таким голосом може говорити космонавт, що бачить неминучу загибель ракети.

— Авжеж, мабуть, хтось надумав пожартувати. Я навіть, каюсь, тебе запідозрив.

— Пропало срібло. Це жахливо. Значить, він на волі і діє!

— Про що ти кажеш? — спитав я схвильовано.

“Галюцинація?” — майнула в мене думка.

— Це не галюцинація, — швидко сказав Валентин, перехопивши мій погляд. — Справа дуже серйозна.

— Ти поясниш мені, нарешті, що трапилось?

Замість відповіді Валентин підхопився з стільця.

— Не можна гаяти жодної хвилини! — скрикнув Валентин. — Біжімо до капітана. Там я все поясню.

Задихавшись од швидкого бігу по вузьких коридорах корабля, ми зупинились нарешті перед капітанською рубкою. Ледве переводячи дух, я постукав, і ми відчинили двері. Входячи до капітана, я кинув погляд на годинник, що стояв да письмовому столі. Була за десять шоста.

Рівно о шостій п’ятнадцять низький бас Надзвичайної сирени пролунав у всіх відсіках “Ізольди”.

Астробіологи в білих халатах завмерли біля своїх колб, реторт і термостатів.

Кібернетики заціпеніли біля розумних машин, що обробляли інформацію, яка надходила з космосу; останніми днями їм доводилось працювати особливо багато — потік інформації з наближенням до Бета Ліри безперервно зростав.

Перезирнулися навігатори, що порались біля великої електронно-обчислювальної машини, — вона займала цілий відсік.

Астрофізики з Теоретичного відсіку одірвались від своїх блокнотиків, списаних інтегралами, і припинили гарячкові суперечки, що не змовкали й на хвилину. Це було царство гіпотез і формул, які розкривали найскладніші таємниці Всесвіту. Кожен член екіпажу покинув своє заняття: люди знали, що цей сигнал може означати тільки якусь надзвичайну подію. Так було, коли “Ізольда” потрапила в Мертву зону, де лютувала підвищена радіація. Тоді цю зону пощастило проскочити без втрат, увімкнувши на повну потужність аварійний магнітний захист.

Востаннє надзвичайна сирена лунала сім місяців тому, коли інфралокатори виявили попереду по курсу корабля уламок Чорної зірки вагою дві з половиною тонни. Але перш, ніж люди встигли зметикувати, в чому справа, спрацювала аварійна система, і потік часток розпорошив у просторі небезпечний уламок. Того разу “Ізольда” постраждала. На оглядовому екрані штурмана виразно було видно зяючі кратери і тріщини, що утворилися на лобовій частині корабля внаслідок зіткнення з розпорошеними вже частинками: така велика була швидкість зіткнення. Довго потім аварійники лагодили обшивку.

І ось тепер знову вібруючий бас “надзвичайки” тривожить серця. Через хвилину сигнал змовк і спокійний голос капітана пояснив екіпажу, в чому річ.

— Ми повинні будь-що знайти і знешкодити цю грудку, чи пластинку, чи кристал. Можливо, саме з цим кристалом пов’язано зникнення срібла. Невідома небезпека ще страшніша. Всі сили кидаємо тепер на те, щоб виявити цю речовину, якого б вигляду вона не набрала.

З кожного екрана дивилося впевнене і незворушне обличчя капітана — старого космічного вовка, що посивів на нескінченних трасах Простору (“Мій дім — Всесвіт, на Землі я — в гостях”, — жартував він).

— У кого будуть запитання? — звернувся до всіх капітан, скінчивши свою коротку промову.

— Дозвольте? — пролунав голос.

На екрані поруч з капітаном з’явилося нове обличчя. Це був Ігудальдо Ранчес, корабельний фізик.

— Прошу, — кивнув капітан.

— Можна ловити кристал будь-якими методами?

— Що ви маєте на увазі?

— Я хотів сказати — чи можна в разі необхідності знищити його?

— Ні, — категорично відповів капітан. — Ми не знаємо, з чим маємо справу. Тому найперше завдання — розшукати кристал і ізолювати його. Без крайньої потреби ми не повинні завдавати йому шкоди. Зрозуміло?

— Так.

— Ще є запитання?

Запитань не було.

— Що ж, тоді почнемо, — сказав капітан, дивлячись з екрана всім у вічі. — Для управління “Ізольдою” наказую ввімкнути кібер-штурман.

Мені й Валентину випало прочісувати дуже незручний відсік — той, де зберігалося спорядження, потрібне для висадки на нову планету: скафандри, маніпулятори, автовізки і чимало всілякого дріб’язку.

Валентина аж піт пройняв від напруження. Бідолаха відчував свою провину: адже якби він розповів про кристал своєчасно, можливо, нічого б і не сталося. Штурман пояснив капітанові, що вже зібрався понести