Олександр Павлович Бердник - Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник

роздумів упаде, мов метеор з космосу, випадкова мисль, психологічний малюнок, афоризм, відгомін несподіваних зустрічей?!

Не варто говорити про марність «несподіванок» та «випадковостей». Може виявитися, що саме вони — Іскри Правдивого Буття, які інколи прориваються до нашого, закованого детермінізмом та регламентацією, світу, до прадавнього інферно, обплутаного павутиною «законів», до темної сфери, котра задихається в і безнадійності та невігластва...

* * *
Де нам любо — наше місце сили, Не дивись — розкішно чи убого. Дні дитячі паросток зростили Для життя, для бою й перемоги...

Звідки я з’явився?

Дивне запитання. Дитяче запитання. І все-таки — не лише лелеки та грядки з капустою, але й точне знання фізіології та процесів зачаття не дадуть відповіді.

Ми бачимо зовнішні події: вагітність, зародження живої грудочки, повільне дозрівання нової мислячої істоти (втім, спочатку далеко не мислячої). Це для нас, для спостерігаючих. А що відбувається у внутрішньому світі дитини? Чи це лише фізіологічна машинка, біокомп’ютер, підготовлений природою для запису соціальних та всяких інших програм? Тоді звідки такі разючі відмінності? В одній і тій же сім’ї виростають генії і виродки, злочинці й ніжні альтруїсти, трударі і ледарі. Чому?

Відповіді шукалися й давалися впродовж тисячоліть. Було там всього: містичне падіння ангелів, котрі перетворилися в чортів і повинні в нижчій сфері спокутувати свою зраду; доктрина перевтілення душ, що отримують відплату або нагороду Карми (закону причин і наслідків) за розмаїті дії в різних життях; механістичні моделі Світу, в котрих життя малюється випадковим сплетінням атомів; агностичні вчення про непізнаванність Буття, про його абсурдність та випадковість.

Гадаю, що марні будь-які пояснення. Тому, що для пояснення потрібні попередні докази чи аксіоми, а ті докази або аксіоми вимагають інших доказів, а всі знають, що аксіоми приймаються на віру... і так далі, і тому подібне... Ми потрапляємо в зачароване коло логічного змія, виснажуючи мислення в безплідних пошуках Першооснови.

А чому б не прийняти явище як воно є? Хіба не достатньо того, що воно є? А раз воно єсьм, отже, воно частка Всесвіту. Це чудово: частка Всесвіту! А може, не частка, а цілий Всесвіт у неповторному вияві. Тому з’ясувати цю неповторність, унікальність неможливо, бо щось подібне відсутнє в цілій Безмежності ! Як же можна ЩОСЬ пояснити, коли йому нема й не було (і ніколи не буде!) аналога, тотожності? Хтось заперечить: є групи схожих явищ, з допомогою яких ми класифікуємо ці явища для наукового вивчення та пізнання.

Саме тут головна біда сучасної науки і всього пізнання, котрі заплуталися в ілюзії всемогутності числової математики і аналітичного методу, розірвавши світ Цільності та Єдності, світ неповторних проявів на нівельоване, інкубаторне множество, що висушує Корінь Життя спекою раціоналізму. Але про це — річ попереду. А тепер — про ту мить, коли в саманній хаті, серед херсонського степу, під завивання хурделиці, закричало, захлинулося відчайдушним плачем безпомічне дитя яке згодом стало автором оцих рядків...

Отже, у сім’ї українського коваля народився син, людське немовля, житель XX віку від Народження Христа, на планеті Земля — третьому супутнику Сонця, жовтої зірки на околиці Галактики — зоряної спіралі, що входить до ще величнішої мета-галактичної сім’ї і т. д...

Я навмисне змалював ієрархію адреси місця мого «народження», щоб підкреслити абсурдність нинішніх уявлень космогоністів та заплутаність часово-просторових координат. Адже всі ці координати — лише утвори нашого розуму. Не більше! Вони — лише відображення нашого страху, що заважає збагнути себе в самодостатності, як ми є в першосуті. Замість цього — повільне й холопське намацування мозаїчних шматочків Цілого й ліплення з них абсурдних споруд космогонічних, Світоглядних, соціальних, релігій-цих та інших...

Правдивий світ залишається поза цими уявленнями. Ми бачимо лише те, що забажалося бачити, і нав’язуємо свої видіння новонародженим поколінням...

* * *
ПРИТЧА ПРО НАРОДЖЕНИХ У ТЕМНИЦІ
В сутінках усе таке казкове, Зійде сонце — пил і марнота. П’єса йде — усе цікаве й нове, Глянеш за лаштунки — злиднота!

Люди жили в темниці. Там вони народжувалися, дорослішали, умирали. Вранці за металевими дверима лунко звучали кроки наглядачів, брязкали ключі. Відчинялося віконечко, в ньому можна було побачити багрові пики тюремників, які грізно гримали:

— Підйом! Праця закликає! Новий трудовий день розпочався! До роботи, трудящі!

Ув’язнеш зривалися з жалюгідних ліжок, згортали постелі, складаючи їх попід стінами камер, кожен у своєму власному місці, виділеному наглядачами. Після примітивного туалету (а втім, деякі жінки возилися з цією справою досить довго, поки чоловіки виносили велетенські параші до стічної ями) всі отримували сніданок, а потім по команді охоронців збиралися в гігантському приміщенні, де на кожного з них накладали шлеї або ярма, змайстровані винахідливими майстрами з дорогоцінних порід дерев, розмальовані національними орнаментами, відповідно до тих чи інших історичних традицій. Головний наглядач давав команду, цвьохкав батіг, хтось починав пісню, юрба підхоплювала ритмічний приспів, і ув’язнені напружувалися в звичній праці: від їхніх зусиль крутилося велетенське колесо, вісь якого виходила на той бік тюремної стіни. Ніхто не знав, що це колесо рухає на тім боці. ЦЕ БУЛА ТАЄМНИЦЯ. В цьому був смисл Буття, як запевняли всі покоління наглядачів.

Спочатку вірили, що в незапам’ятні часи ніхто не працював, всі насолоджувалися відпочинком і необмеженим їдлом. І сам Архітектор та Творець Палацу Життя інколи приходив до вічно спочиваючих, бесідував з ними про радощі життя. Та потім люди переступили якусь там заборону Творця, і він прокляв їх, змусивши обертати це Колесо, — таким чином, щоденна праця була спокутою прадавнього падіння прабатьків.

Багато разів повставали трударі супроти безглуздя такого життя і запитували наглядачів:

—