Наталія Юріївна Доляк - Заплакана Європа

площі однієї зі скандинавських столиць, славетного міста Гельсінкі, колиски видатного фінського композитора Яна Сібеліуса – чи не єдиного всесвітньовідомого фіна.

Чоловік, Микола Бабенко, як людина, що вже колись принюхувалася до західного п’янкого повітря завдяки мандрівничій професії моряка, почувався трохи краще, ніж його дружина, на три роки молодша за нього 22-річна Людочка Бабенко, в дівоцтві Жужелиця. Вона-бо вперше опинилася аж так далеко від дому.

Гепнувши бебехами об охайний без жодної тріщини тротуар, молодик занурився у глевкі роздуми. Розгублена й водночас заворожена Жужа автоматично широко відкрила очі, не кліпаючи обдивлялася територію навколо себе. Її вражало розмаїття кольорів, глянець небачених донині автомобілів і чистота гладеньких асфальтово-бруківочних покриттів. Легке гудіння в голові та пропасниця, що била зсередини (нерви не витримували високовольтного емоційного навантаження), супроводжували Людочку ще від потяга «Ленінград-Гельсінкі», з якого ця пара зійшла десять хвилин тому. Її страшенно лякав світ, що розстилався перед нею, такий відмінний від звичного їй радянського. Українка, що народилася та виросла серед сіро-синьо-брунатних відтінків розвиненого соціалізму, розгубилася, побачивши занадто пістрявий як для північної країни антураж. Фіни майоріли модними на початку дев’яностих жовто-червоно-синіми пуховиками – мрією кожної радянської модниці, фіолетовими та зеленими черевиками на товстих протекторах, які змогла б собі дозволити хіба що епатажна солістка гурту «Браво» Жанна Агузарова. Скандинави не зважали на холод й ходили без головних уборів, тішачи око Жужі білявими простоволосими головами.

– Так, – вимовив перше слово після висадки з потяга Микола, – я побіг по квитки на пором. Ти стій тут, нікуди не совайся!

Чоловік перевірив, чи не поцупили в нього дорогою гроші з кишень, впевнився, що все на місці, та помчав до блідо-рожевої будівлі, підписаної латинськими літерами «SILJA LINE».

Попередні плани цих туристів були доволі прості: гайнути по Балтійському морю поромом компанії «Сілья Лайн» до сусідньої Швеції, при цьому нелегально перетнувши кордон.

За роздумами про відмінності між сталою демократією та недорозвиненим комунізмом Людочка не помітила, як до неї ззаду підійшла літня фінка. Коли жіночка кахикнула, Люся стріпнулася, різко закинула до високої пані голову, аж неприємно хруснуло в шиї. Бабуся запопадливо зігнулася, усміхнулася та защебетала, тицяючи зморщеним пальцем у трохи зім’яту мапу міста. Українська туристка вибалушила на стару очі, як на примару, серце її запрацювало окремо від усього організму та почало вибивати шалений дріб. Бабуся торохкотіла щось на кшталт:

– Ейвет керро мітен саада…

Люся намагалася уважно вслухатися в подвійні звуки, напружувала лоба, зводила докупи брови, плекаючи надію, що від фізичної напруги бодай якесь слово стане їй зрозумілим. Та дарма. За хвильку перестала розрізняти будь-які звуки. У голові гуло, як на текстильній фабриці. Макітра стала важкою та сама по собі схилилася спочатку набік, а тоді підборіддям до грудей, відтак Людочка замість фінки споглядала власні обдерті черевики тридцять шостого розміру, а поруч бабусині «лижі» Nike десь сорок другого. Потім побачила, як бруківка зі свистом кидається їй у очі. Тоді відчула біль у щоці та лобі. Навкруги потемніло й стихло.

– Мі-і-і-ільте-е-е-е тунтуу-у-у-у-у… аутаа-а-а-а, – долинуло до Люди з темноти й ніби здалеку, і навіть здавалося, що голос лине з високої гори.

Поволі звук наближався й гучнішав, що означало: Людочка потихеньку приходить до тями.

– Що ти робиш, дурепо?! – раптом до фінського цвірінькання увірвався знайомий тембр і рідна мова.

Людочка, швиденько всівшись на бруківку, вмить уторопала: вона щойно лежала на гельсінській вокзальній площі. Вона довго наводила фокус, примружуючи та відкриваючи очі. Врешті, почала ворушити задубілим язиком, витискаючи з себе звуки. Почувалася так, мовби щойно випила кілька келихів червоного вина й устигла вже сп’яніти. Її слова адресувалися чоловіку, але при цьому вона впритул дивилася на сумки, біля яких сиділа.

– Не треба сваритися на бабцю. Вона не дурепа.

– Яка бабця? Ти мариш? Вставай! Розсілася тут. Хочеш, щоб поліція тебе підібрала? – Коля бентежився, роззирався злякано довкола, пеленгував, чи не біжать до них наряди фінської славетної поліції.

Людочка, перевівши подих, підвелася. Попри удар вона залишилася неушкодженою, лише трохи подерла ліву вилицю та лоба. Озирнулася, побачила бабцю, яка люб’язно чіплялася до іншого перехожого. Підстаркувата пані зиркнула на Люсю та помахала їй рукою.

«Бач, прийняла мене за свою. Виходить, ми однакові», – подумки аналізувала Люся. А тим часом її чоловік проголошував викривальний монолог про ганебну поведінку затурканої дружини в цивілізованому буржуазному суспільстві.

– Так, зараз фугачимо до автобуса і мчимо до порту, – змінив гнів на ласку, коли Люся притулилася до нього й міцно обняла. – Вісім годин – і ми в Стокгольмі. Хапай валізу!

Слово «пором» викликáло в Людочки асоціації з іржавою баржею, якимось дерев’яним плотом або чимось на кшталт тих облуплених бляшанок, що курсували влітку річкою Південний Буг у рідній Вінниці.

– Навіщо називати цей… цей… – не могла дібрати слова. – Цей… Титанік поромом? – запитала Колю, вздрівши білого блискучого лайнера, які до цього бачила лише в «імпортному кіні».

– Яка ж ти в мене темна… Нічого, крім свого замурзаного гніздечка, й не бачила, – звернувся до дружини, як до неповноцінної.

Люда насупилася.

– Не говори зі мною, наче я ідіотка, – випалила на одному подиху.

– Т-ш-ш. Не кричи, – обірвав дружину красень-чоло-вік. – Ти ж не вдома!

* * *

Окрім Жужі та Миколи найдешевшу палубу третього класу окупувало ще трійко хлопців. Один із довжелезними сплутаними кісками, інший, навпаки, лисий із татуюванням на голові й шиї. Третій ніби звичайний, але він постійно голосно сміявся. Загальна палуба мала півсотні місць. Та укомплектована цього дня була лише цими п’ятьма пасажирами.

Очікуючи, допоки лайнер рушить, Микола розповідав дружині, які на поромі є розваги, як скандинави подорожують, а заразом і запасаються дешевими продуктами, котрі купують на Сільялайні. Доповідав, вдивляючись у рекламний проспект, скільки на борту магазинів, ресторанів, кафе, дискотек. Він не читав, а, дивлячись на картинки, здогадувався. Якби Люся тримала цей проспект, і вона могла б здогадатися. Та Миколі подобалося бути гідом.

– Ходімо до кафешки. Щось перекусимо, – активізувалася Людочка, почувши про досить дешеві заклади громадського харчування на борту.

– До якої