Степан Васильович Васильченко - Оповіда́ння

одну руку - опруг та в другу - півопруга, а в третю - й зовсім нічого,- отоді б нехай він похазяйнував! Поневолі пішов би лампи возити!

- А добре було б знати, скільки то прийшлося б на двір, коли б усю оту землю та поділити поміж нашими громадянами? - проказав похмурий чоловік.

Далі Василь Іванович уже не міг терпіти. Вийшовши з-за тину, він почав докоряти людей:

- І навіщо б ото я базікав отаке язиком?.. То ж книжка написана зовсім не для того; по їй треба вчитися арихметики, а ви казна-що витіваєте. Коли так читати, то краще зовсім не читати!

- Та ми, Василію Йвановичу, читаємо так собі, з нудьги,- виправдувались люди,- аби чим час загаяти.

- То не краще б було з нудьги взяти та й полічити, скільки вийде в кожній задачі,- наставляв Василь Іванович,- то ж на те вона і є - арихметика.

Передні чоловіки сиділи і вдавали, що ніби увічливо слухають Василя Йвановича. А позаду Охрім накивував бровою своїм сусідам і стиха гомонів:

- Це, виходить, така арихметика - панові звозять хліб з поля, а мужикові нема з чого возити, то мороч голову - скільки то всеї землі в пана!

Скілько душ пирснуло зо сміху, проте здержались, щоб не зареготати голосно.

- Бачте,- казав далі Василь Іванович, почувши сміх,- смієтеся, а й самі не знаєте з чого. А я знаю, що ні один з вас не доведе до ладу задачу!

- Де вже нам! - казали передні.- Ми люди малограмотні або й зовсім неграмотні: куди нам полічити отаку силу!

А Охрім казав далі своїм сусідам:

- Це, скажемо, так. У тебе, Микито, скільки землі? Два опруги? Ну і в мене щось коло того. От зійшлися ми та й балакаємо: а давай будемо лічити панову землю, коли своєї катма. Ти скажеш: стільки в пана землі! А я скажу: ні, стільки! Ти скажеш: брешеш, бо стільки, а я скажу: ні, ти брешеш! Потім ти мене - цап за чуба, а я тебе по уху - і пішла арихметика!.. А ось Грицько йде та і питається: за віщо то люди б’ються - чи не за батьківщину часом?

Усі реготалися, вже не здержуючись. Василь Іванович став сердитись.

- Варнякаєте ви таке, що воно зовсім не до діла. Я ж вам кажу,- намагався він пояснити,- що в задачникові тільки так пишеться про кого-небудь, аби було над чим рахувати.

- То оте ж саме й ми кажемо,- перебив його Охрім.- Коли вдома чорт має чого рахувати, то давай...

- Тьфу! - плюнув з серця Василь Іванович.- Давай сюди книжку! - крикнув він до Антона й трохи не силою вирвав її у його з рук.

- Вам книжки читать?.. Вам хвости волам крутити! Ото ваша книжка! - Василь Іванович повернувся й пішов од гурту.

Всі реготалися.

- Знаєте, Василь Иванович! - крикнув Охрім услід монопольщикові,- коли б довелося нам ділити ваші 90 десятинок, то, може б таки, поділили по своїй, по мужицькій арихметиці.

- Може, чи й поділили б! - підхопив сумний чоловік.

Василь Іванович зразу спинився, мов його хто сіпнув за полу, повернувся, хотів щось казати. Потім плюнув і мерщій подався до своєї монополії.

- Бач, як закрутив носом! Видно, не дуже до смаку прийшлась йому мужицька арихметика! - казали, сміючись, люди.

- І звідкіль принесла його нечиста сила! - казали другі.- Тільки де два-три чоловіки зійдуться, то вже й його чортяка, хоч-не-хоч, внесе туди! Не дав начитатись уволю. А шкода: втішна була книжка!

НА ЧУЖИНУ

Тиха і смутна весняна ніч, мов молода черниця. Не чути на селі ні гомону, ні співу. Все повилося в тіні. Біліють проти місяця хати з темними вікнами,- не то дрімають, не то щось думають.

Може, думають вони про те, що завтра рано має одбутися на селі смутнеє свято, і після того свята багато їх останеться пустками; загуде в негоду вітер у димарі, завітає в гості лупатий сич, і буде в їх моторошно й сумно.

Не дві й не три сім’ї, а мало не половина всеї громади завтра ранком помандрує з рідного села в далеку, невідому чужину - туди, де серед диких степів, як кажуть люди, гуляє з хуртовиною мужицька доля.

Сьогодні вкладалися люди з своїм добром, і цілий день стояв у селі шум і гомін; тепер усе затихло. По дворах, навантажені всяким збіжжям, стоять вози, готові в дорогу, й мандрівці останній раз лягли спочити в своїх хатах. Та чи сплять вони тільки?..

Заскрипів засов коло чиїхсь дверей, і далеко по селі пішла луна.

З своєї хати вийшов старий Жук. Він босий, без шапки, в усьому білому. Цілий день голова була заклопотана, тепер усе те кудись полинуло, затихло, на серце зійшов до його смуток.

Тихо, мов привид, ходить по двору, по городі, ходить, спиняється, щось думає... Далеко в промінні місяця біліє його сумна постать.

Що то думається старому? Може, споминає батька та діда, що свій вік прожили на цьому дворищі, може, пригадує свої давні пригоди, які траплялися йому на віку, а може, хоче тільки добре надивитися і запам’ятати свою батьківщину, щоб не забути її на чужині... Перед хатою стоїть старий гіллястий ясен, усю хату й половину дворища вкриває він своїми вітами, вищого дерева од його немає на всьому селі. Ще здаля, не доїжджаючи скілько верстов до села, можна бачити його кучеряву зелену верховину.

Жук спинився серед двору, зчепив руки на грудях, підняв голову й дивиться на ясен. Знає він себе маленьким-маленьким хлопчиком, а й тоді вже цей ясен був такий старий, могучий. Тоді здавалося Жукові, що своїм гіллям він достає до хмар.

«І хто тебе посадив та викохав такого! - думає Жук.- Дід, чи прадід, чи якийсь давній пращур?..»

Колись хотіли купити у його цього ясена на зруб.

- Коли дасте двісті рублів та після того я двісті разів заплачу, тоді продам! - сказав тоді Жук.

Тепер пішов загалом навіть ні за віщо.

Прохав Жук нового хазяїна, щоб не рубав цього ясена, і той обіщався, та хто його знає, як воно буде... Жук поїде, а ясен зрубають,- він і знати не буде. І на цьому місці буде виднітися голе небо, буде пусто і сумно тут...

Жук підійшов до ясена, обняв його, мов брата, прихилився до