Борис Микитович Харчук - Горохове чудо

потрясав серця: він славив військові походи, мимохідь згадував про козаччину, але більше про королівську честь і про те, що нема воїна над шляхтича. Що йому неволя а чи сама смерть: він всеможний, бо непереможний.

А коли Олюсь почав про королівські лови, хвалячи і гончих, і псарів, а по тому і пишну учту по вдалих ловах, на якій лилися рікою черлені вина в черлені чаші, міські райці, шляхта позривалися на ноги:

— Віват! Віват! — залунало з їхніх лав.

Буковський загаявся, але шляхтяночка-янголятко так призро глянула на нього, що він зірвався і теж загукав:

— Браво!

Струни гули, як голуби, голос витьохкував, як соловейко, — так грав і співав Олюсь.

Вчителі й судді сиділи незворушно, начеб їм байдуже було: вони чемно й гідно чекали на вихід Прохора.

Вже нагукано його ім’я, але Олюся не пускали з помосту: він потонув у громі оплесків і зливі захоплення. Шляхтичеві Буковському це не дуже сподобалося: він сів, але знову мусив підвестись. Олюсь трішки зарум’янився, але його очі так само шовкували, а усмішка стала ще невинніша й тому аж приязна.

Зійшовши з помосту й приступивши до лави, він шепнув братові: «Посуньсь!» Прохор устав, але барився йти, бо Олюся підіймали оплесками. Він кланявся й кланявся, а потім статечно посів на лаві своє і братове місце.

Прохор ступав сповільнено, начеб аж вайлувато. Ні в його рухах, ні в його обличчі не було жодних ознак хвилювання, хіба що трішки спохмурнів і зблід. А як став на помості — кресонув очима по ринковому майдані, як по хмарі, вклонився, і пальці торкнули струни.

Олюсь грав — струни бриніли, а кобза Прохора — зарокотала-заклекотіла:

«Та немає гірш нікому, як тій сиротині», — стиха, як сильна, повновода ріка, полився голос.

Прохор вів думку про сироту. Тяжке його дитинство в лихої мачухи та в недоброго вітчима. Ніхто не назове сином: сирота-зведенюк. Пізно лягає, рано встає і жене за село вівці. Роса їсть йому ноги. Зійде сонце, звеселить і огріє. Дивлячись, як світ умивається росою, він і собі збере в жмені росу — ці сльози зір та місяця — і всміхнеться до світу, а гляне на ягнят — вони не його, а гляне на село — нема в його хати. Схаменеться і думає: «Я на Україні, як на пожарині».

Шляхта наставила колючі очі на міських райців. Чорний люд підвів голови.

Прохорові пальці й голос були невтомні.

«Сирота оре ниву — нема в нього поля, нема в нього плуга. Він як той віл. Наймит. Може, знайдуться одні-єдині карі очі дівочі, які глибоко заглянуть йому в зболену душу. Але й тоді, навіть і тоді він не зазнає щастя: пан забере дівчину, пустить покриткою, і сирота заплаче: «Я на Україні, як на пожарині». Торбу на плечі — втікає за пороги».

Найгарніша шляхтяночка лукаво, запитливо зиркнула на Буковського: «І ви виставляєте барила за цього псяюху?» Шляхтич Буковський засовався. Сам нічого не міг ні втямити, ні второпати: його пекло, кололо і млоїло. Як таке могло скоїтись? Він приголубив Прохора, і така дяка? Вилупив баньки на вчителів і суддів. Вони сиділи сторожко, мовчки.

А струни рокотали:

«І одружився сирота з волею — з шаблею: став козаком. Нема в нього милосердя ні до свого пана, ні до чужого поганина. Замки й фортеці оберігають не простих людей, а ясновельможних, їхніх дітей та їхніх слуг. Його шабля спиняє ворожі навали. Він мстить невірним, щоб не гнали народ гурмами в ясир, не знелюднювали світу, щоб не никали безрідні сироти, щоб не було на Вкраїні, як на пожарині. Його хіба простріленим і простромленим візьмуть у полон».

У Прохоровому голосі озвався дзвін кайданів і забринів, заволав невольничий плач.

Майдан отерп. На широкій оболоні пригасли вогні. А кобза рокотала.

«Сироту-невольника нікому викупити на волю. В нього нікого й нічого нема. Руки йому зв’язані. Але він живий, коли в нього є віще слово і віщий голос — то його Запоріжжя. Він щасливий, як не спокуситься козачкуванням, як не звабиться панською ласкою. Його дума ширяє орлом, пробиває крильми хмари і боронить святу землю», — так грав і співав Прохор.

Струни урвалися. Він замовк. Ніхто не кричав: браво, віват, слава. Він зійшов з помосту, і йому ніде було сісти.

Всі чекали на присуд вчителів і суддів.

Шляхтяночка-янголятко сказала Буковському:

— Який зухвалець? — і гірко посміхнулась.

Буковський почервонів, як рак в окропі.

Ясночолі, сивоголові вчителі й судді порадились, порозумілись і передали свою волю магістратові. Вубнар-окличник вдарив у барабан і оголосив:

— Переміг Олюсь Манюк. Прохор Манюк — лжеструнник…

— Нездара! — закричала в обличчя Прохорові шляхта.

Буковський аж хрипів:

— Партач! Він партач!

Коло брами хтось нишком зітхнув, а може, й сплакнув, щоб ніхто не почув, не побачив і не здогадавсь.

Опісля, як і було заведено звичаєм, на поміст вийшли переможець і переможений.

Переможець відібрав кобзу в переможеного й розтрощив її йому об голову.

Шляхтич Буковський, оговтавшись, сказав своїй панночці:

— Прохор чи Олюсь, яка різниця, серденько? Мої барильця не пропадуть.

Вони підійшли до Олюся, й Олюсь дозволив янголяткові доторкнутися до струн своєї кобзи зманіженим пальчиком.

Хто тягся на оболонь бенкетувати, а хто розходився.

КАЗКА ПРО ПЛУГА
ПОХВАЛА МАТЕРІ

Казка починається з любові — з матері. Хто путній а чи безпутній народився без її чесних мук?

Це почалося ще в стару старовину, як перші люди відчинили світ.