Оксана Дмитрівна Іваненко - Марiя

увійти у диліжанс. Загальним легким поклоном він привітався з усіма, хто вже сидів, і з м'якою грацією, дивовижною для такої високої і міцної постаті, нечутно, нікого і нічого не зачепивши, пройшов до свого місця поряд з вільним біля віконця, яке мала зайняти його супутниця.

Він думав про своє. Навіть не думав, а віддавався тим відчуттям, що охоплювали його. От він їхав знову, і, здавалось, щось нове починається в житті. А може, то тільки здавалось, а нічого нового, несподіваного вже не могло дати життя? Але ж почуття суму при зміні життя, від розставання з друзями — це ж було ще почуття молоде і зв'язане з почуттям надії на майбутнє. Може, все ж таки це ще ознака молодості?

Таке почуття з'являлось у нього не раз. Здавалось — вже старий, життя закінчується (а йому ж не було ще й сорока п'яти), і раптом творчість вибухала з новою нечуваною силою і красою.

Зараз він забув на мить, що лише три місяці тому вийшов його роман, про який загомоніли рішуче всі, виривали з рук одне в одного січневий «Современник» з його «Дворянским гнездом».

Він забув на мить, що вже в своєму Спаському тепер, навесні, куди він втік від несподіваної слави, шуму і метушні, він уже креслив план нового роману і весь «персонал» його не давав йому спокою. Щиро зараз забув про це.

Він глянув у вікно і помітив, що, незважаючи на удаваний спокій, його супутниця Марія Олександрівна дуже хвилюється.

Вона ніколи не здавалась йому красивою, як вважали інші чоловіки, але щось миле, щире було в її обличчі, в розумних, інколи з такою лукавою смішинкою очах. І — талант, справжній талант, який він відчув одразу, читаючи її «Народні оповідання» і потім з радістю працюючи над їхнім перекладом. Саме це полонило його.

Він подумав, що от вона насправді ще дуже молода, вона ще вкладає свої внески в життя, і дай їй, боже, йти спокійно і вірно. Ще все у неї попереду.

Йому було приємно, що вони їдуть разом, що вона сяде поряд і їм буде легко розмовляти, легко мовчати, бо вони легко розуміли одне одного. Було щось спільне у їхньому ставленні до праці. Хотілося, щоб їй пощастило і на трудному літературному шляху, і в цій першій подорожі в чужі країни. Він радий був бути коло неї.

— Марусенько! Одразу ж напиши! І лікуйся! Лікуйся! — це вигук її чоловіка.

Нарешті диліжанс рушає. Тургенев розкланявся з вікна на прощання.

— Іване Сергійовичу, щасливо! Я на вас надії покладаю!

Він, Опанас Васильович, був вкрай засмучений, а Каменецький дивився розгублено, благально, немов молився, щоб бог зберіг у дорозі Марію Олександрівну і Богдасика.

Марія Олександрівна також розгублено усміхалась, почувалася ніяково, схвильовано.

Сюрчок, і несподівано так само підсвиснув Богдась, що вже вмостився біля віконечка. Його лукаві карі оченята сяяли від задоволення. Нарешті їдуть! Батько зробив докірливі очі. Але вони вже рушили!

Марія Олександрівна опустилась на сидіння і полегшено зітхнула.

— Нарешті їдемо!

Глянули одне на одного — вона й Іван Сергійович — і обоє всміхнулись спокійно і весело.

І Петербург з його славою, брехнею, красою, метушнею, добрими і лихими людьми відходив усе далі й далі.

* * *

Відходили все далі й далі зрадливі вітряні дні, і вже з другого ранку вони їхали царством весни — адже був кінець квітня!

Весна гомоніла навколо них, вода гоготіла, гурчала струмками по ярках і пагорках, неспокійно ворушилися ріки, немов ремствували ira береги, і, набираючи сили, раптом долали їх, свої кордони, і розливалися на всю міць, на всю широчінь, ген-ген заливаючи луки. Дерева і кущі стояли по коліна в воді, і де-не-де поодинокі рибалки плавали на своїх -маленьких човниках між тими деревами, вибираючи місце для ловів.

З дитячих років найдужче вона любила весну з її гомоном неспинної води, цвіріньканням перших пташок, жадобою цвіту, росту кожного дерева, кожного кущика, кожної билинки. І її також особливо охоплювала жадоба росту, життя.

На мить здалося — саме з цього відчуття, — вона знову дівчинка — Маша Вілінська — їде з пансіону на великодні канікули до родичів.

Степова весняна ніч. Коні чвалають по калюжах, у повітрі свіжа вогкість, де-не-де блимають далекі вогники. Хлопці-«студенти» — дядько Микола і його товариші — починають пісню. Раптом спалахує розмова, сперечання про ті віковічні світові питання, які неминуче треба розв'язати саме зараз, негайно, саме їм, і вона прислухається до них і ще не наважується втрутитися, висловити свою думку. Але палкі розмови для неї, як цей весняний дощ для першого цвіту. І вона то відчуває стільки сили в собі, то раптом проймають сумніви, навіть розпач, наче ті хмарки, що закривають, пропливаючи, молодий місяць, побачивши вперше якого, треба щось загадати, обов'язково загадати!

А хлопці сперечаються до сварки, майже до образ, уже лячно, що вони посваряться насправді. І раптом знову виринає пісня, і сміх, і жарти, поки коні не дотягнуть до якогось хуторка на перепочинок. І все ще попереду — і веселі канікули з цією галасливою молоддю у милих її серцю родичів — Писарєвих, і ще багато весен попереду, ще все попереду!

Писарєви радіють, що приїхала вона, Маша, а найдужче їй радіє брат у других, підліток Митя. Вона наче ланцюжок між ним і молоддю.

...От і зараз таке ж відчуття — ще все попереду, немов і не