Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

— Хіба може знати, — скаже цей причіпливий невіра, — проста баба-чарівниця, яка навряд чи бачила на своєму, хай і безконечному, баб’ячому шляху хоч одну писану чи друковану книжку (такі в церквú, сказати б, не ходять); так-от: чи може знати така неотеса бабисько античну мітологію, а віщає сяка-така про Орка, Аверн, Тартар, Діяну? Автор тут явно, скаже презирливо пані Ж. Смикальська, пересобачив.

Але я не «пересобачив», пані Ж. Смикальська. Все пояснюється просто. Якщо пам’ятаєте, я сповістив, що про смерть князя Семена Лика «Київський літопис» подав тільки те, що він загинув од чарівниці, — і жодних подробиць, принаймні нічого не сповістив, як це відбувалося і який тоді був обряд чарування. А мені це конче треба описати, коли хочу оповісти цю історію не лише докладно, а й історично правдиво. Так-от, пані Ж. Смикальська, цей обряд, до вашого та інших моїх зоїлів відома, докладно описав у знаменитій «Роксоланії» Себастіян Кленович ще 1584 року, а що обряди в часі мало змінюються, свідчить поемка Симона Пекаліда «Чари», надрукована 1614-го, а вже звідси до 1621 року, коли відбувається наша дія, минуло всього сім літ. Отак-от, саме С. Кленович у мову чарівниці вкладає отого Орка, Аверн, Тартар і Діяну, а я, може, й грішний, зате старанно óписа того чарування по-учнівському переписав і травестував, а зміни в опису чиню, щоб ніхто (зокрема й ви, пані Ж. Смикальська) не звинуватив мене в плагіяті. Тут же засвідчую, що розглядаю того описа як документальне свідчення, крім того, подаю харч для прихильників компаративної єресі в літературознавстві.

Отож я спинився на тому, що баба Пуця готувала для жінки-тіні приворот. При нагоді те-се в дівки розпитувала, відтак запросила повечеряти молочною кашею, хоч жодної корови вона не тримала, одначе мала в себе достатньо й молока, й кисляку, і сиру, й сметани, і масла; як вони, сякі-такі відьми, те дістають, не зникло знаття й дотепер. Однак це не до нашої теми. До нашої ж буде опис темряви, яка наливалась у світ цілком так само, як здоєне в чарівницький (чи у відьомський) спосіб молоко від чужих корів, але те молоко, на противагу справжньому, швидко чорніло, перетворюючись у чорнило, бо щось його таки чорнило, — можливо, та пітьма, що точилася від крижаних чорних очей дівки-тіні, чи лише від її тіні, чи від неї-тіні, важко сказати. Відтак почорніла й баба Пуця, котра досі була в білому. Бо як тільки день погас, загасла і її біла одежа, ставши спершу сірою, а тоді синьою, а по тому й зовсім чорною. І коли це сталося, баба раптом почала рости: на сажень, а тоді ще на пів.

— Ставай, дівко, біля мене! — сказала чавунним, а не сокотависто-солоденьким, як до цього, голосом. — Зараз промовлю до духів, але ти не пізнаєш, хто то промовля, бо сама темінь скаже і сама ж відкаже. І не лякайся, бо пройдуть повз тебе дивні видива.

І тут темінь і почала промовляти, а луна від тих слів, що відбивалися від стін, та дерев, та й дощатих споруд у дворі, на ті слова (які саме, розібрати було годі) давала відповідь. І дівці-тіні увіч здалося, що слова промовляла не баба Пуця, а таки вона, були-бо такі, які давно зійшли, як чорне тісто в її нутрі-ночвах, може, і в серці, а може, і в печінці; а вона, дівка-тінь, тільки й чинила, що брала дерев’яною ложкою, зробленою з її затятості, те тісто і кидала на пательню місяця чи Діяни, як визначила баба Пуця і як не раз чинила, коли щось смажила, дівка. І коли ті млинці смажилися, з глибу землі почувся жахливий гавкіт (дивна річ: коли пишу ці рядки, довкола мого дому собаки також зняли неймовірні брехи), а ще почулися рики поганих тварин і тих, як писав поет із XVI століття, що «наслідують темінь». І тоді земля розступилась і з неї почали виростати дивні почвари: величезні, роздуті, карачкуваті, білоокі, чорнозубі, лахматі, головаті, голозаді, ногаті, лапаті, а всі сморідкі, й пішли одне за одним, як динозаври, бронтозаври і всілякі інші заври, а коли доходили до дівки-тіні, стрибали й перелітали через її тіняву плоть.

— Хай твій дух, — закляла баба Пуця, — того не боїться! Збережи ясність ума, Симоно, й думай лишень про свого Семена. Бога забудь, коли шукаєш ради в духів, бо ще ніхто не спромігся поєднати небо й пекло, не здолаєш того й ти. Бог допомагає — нечиста сила відмовляє, біс допомагає — Бог одмовляє. І це, Симоно, все одно, що ніч і день, бо не може бути вдень ніч, а вночі день, хіба що коли сонце западається.

І вони обидві на хвилю позавмирали, ніби вийшли душами зі своїх тіл, залишивши самі опудала, але недовго так тривало, бо душі знову в них повернулися; може, хіба трохи інакші, як були.

— А тепер сідай, Симоно, не стій! — завершила баба. — Задери спідницю, але пахвину прикрий. Зваримо пшоняну кашу та й біб.

І баба Пуця всунула їй горщика із пшоном та бобом впритул до її лона, яке поступово почало розпікатися.

— Еге, еге, добра ти учениця, — мовила баба. — Зараз каша закипить! — І вона зашелестіла з присвистом, як вужака. — Хоч не буде, хе-хе, полум’я і хоча поклала між твої фалди все сире, хі-хі, зараз воно буде вчас. Припікає?

І Симоні почало й справді розпікатися лоно, аж закинула голову й побачила місяця, чи Діяну, супроти себе — лице в лице. І холодне сяйво скресилося з чорною кригою її очей, відтак заскреготала зубами, а з темного рота виповз вуж стогону. І їй здалося, що лоно її і фалди одежі біля нього солодкаво-гірко куряться. Запеклó ще більше, хоча в очах, у серці і в інших вудах крига так і не розмерзлася.

— А тепер проказуй разом зі мною, — наказала чавунним голосом баба Пуця. — Нічого не думай і не вигадуй, розтуляй тільки рота, і воно саме прокажеться: слова я вже в тебе заклала, я просо й біб — у кашу.

І вони рецитацією проголосили просто в місяцеву пику Діяни, а може, проячали, а може, й