Віталій Петлювань - Сліди на тротуарі

всю подію. І на роботі, і ввечері в гуртожитку то один, то другий згадував солдатський лист і солдатського сина, поглядали скоса на Молибогу: «Чи ти, чоловіче добрий, і досі ні до чого не додумався, що відмовчуєшся?»

А Молибога хоч і мовчав, але й сам був у полоні якихось незрозумілих почуттів, викликаних знайомством із сім'єю Левадних. «Це ж і я мав би сина чи дочку отакого віку», мимоволі спадала думка. Згадував довоєнний сороковий рік і те, як молода дружина крадькома, без його дозволу, позбулася материнства. Нічого не залишилося ні в нього, ні в неї від першої любові. Нічого, крім, хіба, спогадів. Чому вона завжди іронічно мружилася? На третій тиждень після того, як взяли його в армію, виїхала Василина з села, десь за Уралом влаштувалася на заводі. Писала йому про все відверто і того не приховала, що подружила з іншим… Просила не сердитись на неї, бо не сама вона, мовляв, винна, життя так склалося. Чимало гарних жінок зустрічав потім Микола Молибога, та правду, мабуть, кажуть, хто на гарячому обпікся, той і на холодне дмухає. Жодній не вірив, до жодної не дозволяв собі звикати; парубкував, остерігаючись пастки. Мандрував по світах з стрілецьким полком, стояв після війни за Карпатами, а демобілізувався в Києві. І в гаражі, де був спочатку, і в бригаді підйомних механізмів колишні солдати довго називали його за звичкою гвардії старшиною, але згодом старі знайомі роз'їхалися по інших будовах і став Молибога для новаків дядьком Миколою, або Миколою Павловичем. Рік минав за роком, не вгледів, як розміняв сороковку… Тепер було вже повних сорок два… І в снах Миколі Павловичу Молибозі ввижалося, що так він і житиме завжди між нежонатими, кочуватиме з гуртожитка в гуртожиток, ні від кого не залежний, вільний, мов перекотиполе. Де захоче — зупиниться, а там знову на нове місце. Ні турбот, ні обов'язків. Бо й виростав круглим сиротою і тепер — сирота…

Може, тому й сприйняв він так гостро горе чужої сім'ї, що й сам не знав ніколи справжнього сімейного щастя?

Стривожене, смутне обличчя Галини Дмитрівни Левадної знову й знову виникало перед ним. Згадував її такою, якою побачив у першу мить — з засуканими рукавами, підперезаною синім фартухом. Щоки палахкотять, і на переніссі зібралися дрібненькі краплинки поту. І про хлопця думав — красень! Великі, як і в матері, виразні очі. Якби тільки не напускав на них холодного туману, не прищурювався на кожного без потреби…

Він, Молибога, щиро бажав Галині Дмитрівні добра і тому, думаючи про Валерія, мимоволі ставив на його місце Петра. Отакого б їй сина! У Петра і в гуртожитку висить над ліжком портрет матері-скромної сільської трудівниці.

* * *

Галина Дмитрівна дуже здивувалася, коли Федір Прокопович удруге привів людей з будівництва.

— Трудівнице моя, знову чуже переш, — показав Федір Прокопович на купу білизни біля ночов. — Бачу, бачу. Та ми, власне, не збираємося тобі заважати. Нам твій Валерій потрібен, за ним прийшли.

— Валерій?

— Еге ж. Дізналися ось товариші, що він з боксу розряд має. За тренера його хочуть…

— Який з Валерія тренер…

Микола Молибога втрутився в розмову.

— Нам, Галино Дмитрівно, аби почати, молодь зацікавити, — і, глянувши на здивовану жінку своїми нехитрими очима, признався. — Є надія, що і йому корисно з нашими хлопцями познайомитися. Правда ж, Федоре Прокоповичу?

Старий арсеналець згідливо хитнув головою.

— На будівництві професій, професій. А скільки машин — бульдозери, екскаватори, крани. Дивись, і Валерій якусь машину нагляне. Коротше кажучи, задумали ми, Галино Дмитрівно, ось яку справу…

І Федір Прокопович почав розповідати, з чим навідалися до нього оці двоє — Микола Павлович і Петро. Відтак усе швидко з'ясувалося. Виходило, що бокс служитиме мотузочкою, яка, можливо, зв'яже Валерія з хлопцями-будівельниками. Ну, а далі вони ознайомлять Валерія з своїм життям, роботою…

Галина Дмитрівна, все ще дивуючись, уважніше почала приглядатися до гостей. Чому вони раптом зацікавилися долею Валерія? Невже знайдений у бліндажі лист так розворушив їхні серця?

Пригадала, Федір Прокопович не раз гаряче обіцяв приборкати Валерія і навіть лаявся з ним. А які наслідки?

Зупинила свій погляд на старшому з будівельників. Він сидів спокійно, зрідка допомагаючи якимсь словом Федорові Прокоповичу. Чітко окреслений профіль, високе чоло, прямий і гострий ніс, до синього блиску поголене підборіддя. Великі руки лежали на колінах, і на правій поблискував золотий перстень…

«Тепер ці… — продовжувала думати, похитуючи головою. — Один сам сім'янин, другий — дитина, як і Валерій; набридне їм, дуже швидко набридне опікати чужого та ще й неслухняного».

А вголос, коли Федір Прокопович нарешті змовк, сказала:

— Добрі ваші наміри… Не знаю, як і дякувати… Та одна біда — Валерій мій… — і не докінчила, не знайшла відразу потрібного слова. — Ось Федір Прокопович скільки часу і сил витратив, поки влаштував його у себе на заводі. А чим скінчилося? На весь «Арсенал» осоромився хлопець, прогульником став.

— Було, було… — підтвердив старий. — Мені теж додому дзвонили, красненько дякували за хрещеника.

— Ну от, чуєте… — Галина Дмитрівна заламувала пальці. — Не вірю я… Ніяк уже не діждуся, коли його в армію візьмуть. Може, хоч там…

— Ого! За ці два роки все з ним може трапитися. Спокусливого в житті багато, Галино Дмитрівно. І хибних стежок теж, — Федір Прокопович енергійно відсунув попільничку, яка стояла перед ним на столі. — Я так думаю, нехай оці добрі люди роблять, що надумали, нехай…

У двері постукали. Знову, як і того разу. Молибога згадав: «Це я навчила, так завжди стукав Михайло». У вухах Молибоги забриніли маршові такти…

— Син… — жінка провела руками по обличчю, ніби насухо вмилася, пішла відчиняти.

— Безневинно страждає, — кинув їй услід Федір Прокопович. — Любить його і боїться. Власної дитини боїться… Таке ви, добрі люди, чули?

Валерій раніше за матір з'явився в дверях. Плащ-пальто на ньому розстебнуте, в пухких губах — укорочена цигарка.

— Давні знайомі?..