Генрі Лайон Олді - Повстань, Лазарю!

у справу. Мої партнери по бізнесу проти того, щоб я закладав основні фонди. А без їхньої письмової згоди… Коротше, я дійшов до вас.

— На любов, звичайно, попит є, тим більше до дружини… Почуття дефіцитне. Проте мої можливості обмежені. Боюся, запропонована сума вас не влаштує.

— Скільки?

— Ви збираєтеся з часом викупити заставу?

— Так.

— І вас не цікавлять терміни? Відсотки?

— Звичайно, цікавлять. Але в першу чергу мене цікавить сума!

— Поспіх не йде на користь, Лазаре Петровичу. Скажімо, п’ять тисяч.

— Євро?

— Так.

— Мені потрібно більше. Дайте п’ятнадцять.

— Ні. Забагато для мене. І дуже мало для серйозної інвестиції. У мене складається враження, що ви просто хочете позбутися свого почуття. А гроші вас не хвилюють. І, одержавши їх, ви сюди більше не повернетеся. Втім, це не моя справа. Сім тисяч. Це остання ціна.

— Згоден.

— Півроку під п’ятнадцять відсотків за весь термін.

— Тридцять річних? Та це ж… Згоден!

— Спочатку мені треба пересвідчитися у якості товару. Якщо застава не підійде, я негайно поверну її вам.

— Добре.

— Сидіть де сиділи. Не вставайте. Не робіть різких рухів. Думати можна про що завгодно. Хоч про мене, у найбрутальніших виразах. Я входжу.

Лихвар акуратно поставив чашку з недопитою кавою на журнальний столик. Відкинувся на спинку крісла. Зімкнув зморшкуваті, черепашачі повіки. На обличчі його проступив вираз доброзичливої зосередженості — як у людини, зайнятої копіткою, відповідальною, але при цьому улюбленою справою.

«Садівник за роботою,» — спало на думку.

Лазар перевів погляд на картину на комоді за спиною лихваря. Сучасна, проте в манері пейзажистів позаминулого століття. Масло, полотно. Стилізація вдала, навіть тріщинки-кракелюри є. Занедбаний парк, на передньому плані — клумба з жоржинами, далі — піна жасмину, чагарники шипшини, вузлуваті стовбури в’язів, під якими все тоне в сутінку. На клумбі лежить густа тінь: від людини, якої на картині немає.

Його відволік хрипкий стогін. Лихвар, неприродно закинувши голову, судомно намагався вдихнути. Обличчя старого пішло плямами, очі закотилися, бліді пальці намертво вчепилися в поручні крісла.

— Вам погано?! Води? «Швидку»?! Де у вас телефон?

Про мобільник, який лежав у кишені піджака, чотириокий забув.

— На кухні… коньяк… Мені допомогх-х-х-ха…

Лазар кинувся в той бік, куди раніше ходив господар. Зачепив стелаж: посипалися картонні коробки, рулони шпалер, жерстяні баночки з діафільмами. Усупереч сподіванням, кухня знайшлася швидко. Контраст з рештою квартири виявився разючим: стерильна білизна, блиск металу, стрункі лави тарілок в сушці, акуратні піраміди каструль, машина для миття посуду… Коньяк знайшовся відразу, в першій же відкритій шафці. «Remi Martin XO», щойно відкрита пляшка. Поряд стояли пузаті келихи.

Чотириокий не пам’ятав такого поспіху за останні кілька років.

Лихвар був живий: важко дихав, масуючи скроні. Лазар щедро хлюпнув коньяку в келих, підніс до губ хазяїна. Раптово Степан Полікарпович перехопив його руку і узяв келих сам. Перехилив. Засіпався кадик. По підборіддю потекла масна цівка. Лазар машинально налив і собі. Випив залпом, як горілку.

— Під монастир мене підвести надумав?! — голос лихваря нагадував кашель туберкульозника. — Чому не сказав, що ходив до М’ясника?! Налий ще.

Перечити Лазар не посмів.

— Хіба це має…

— Смерті моєї хочеш? Любов, значить? До дружини, значить?!

— Любов…

— Спершу заморив, потім М’ясника вмовив підняти — і до мене в заставу?! Ні вже… сам розбирайся… Ти! Ти спеціально! — лихвар раптом зірвався на виск. — Убити мене хотів?! Хто тебе підіслав?!

— Ніхто. Я просто хотів позбутися цієї нової любові. Продати кому-небудь…

— Продати?! Чи ти в своєму глузді?! Хто ж таку бридоту купить? Хто, я тебе питаю?! Ось ти, ти сам — купив би?

— Я?!

— Отож. І не соромно, юначе? — Степан Полікарпович знову перейшов на «Ви». Це чомусь нагадувало проголошення війни. — Намагалися мене обдурити, мало не вколошкали…

— А я?! А мені як із цим жити?! Не можу більше, сил ніяких немає! Так, я її люблю! Люблю! Ревную до кожної тіні! Побачу, що з кимось двома словами перекинулася — готовий і йому голову проломити, і її задушити… Або самому — з моста в річку. Стежити почав. З дому її не випускаю. Допити влаштовую… Потім каюся, вибачення прошу. Вона плаче… До біса таку любов! У пекло! Заберіть її! Задарма заберіть! Хочете, я ще й приплачу?! П’ять! Десять тисяч! Це хороші гроші! Хочете більше? Ну, назвіть свою ціну! Забирайте й робіть з нею, що хочете! Викиньте, продайте, подаруйте, знищіть…

— Знищити? Ви мене з кимось плутаєте. Я лихвар, а не, пробачте, кілер. Я за таку справу не візьмуся. Навіть за мільйон, якого у вас все одно немає. Життя, знаєте, дорожче. Небіжчику гроші ні до чого.

— А що мені робити? Що?! Почекайте… Ви сказали — «кілер»? Є кілери у цих справах? Є?! Ви їх знаєте?!!

— Здається, час розходитися, Лазаре Петровичу. Я нічим не можу вам допомогти.

Вже на порозі його наздогнав вкрадливий голос лихваря:

— Так, до речі… Раптом вас зацікавить? Ревнощі-то у вас справжні — на відміну від. Я міг би купити… точніше, узяти в заставу. Зрозуміло, за куди меншу суму. Самі розумієте — не ходовий товар…

* * *

Грудень. Поріг зими.

Початок імлистих, довгих, як відчай, сутінків, що наповзають на місто незабаром після обіду, пора тужливих ночей, царство захололої поземки, що блукає поміж будинків із завзятістю п’яниці, що забув дорогу додому. Прийдешній Новий Рік, хлопчисько в потішному ковпаку, лиш ненадовго завертить хмільною, безтямною круговертю — щоб згинути без сліду, залишивши після себе тужне похмілля. Старенький Окуджава з приймача тихо прощається з подовклою ялинкою у кульках і серпантині, як зі стомленою жінкою в яскравому вечірньому макіяжі, питаючи без надії на відповідь: «Что же надежные руки