Генрі Лайон Олді - Повстань, Лазарю!

— Ні, Лазаре. Це не я до тебе, це ти до мене дійшов. Сам прийшов, я тебе не кликав. Тепер у нас одна справа, загальна. Навіщо тобі дружину любити?

— Тобто: навіщо?

— Ось тобі й «тобто». Ну, розлюбив, буває. Сам говориш: двоє дітей у тебе, баба, секретарка, заробітки. Живи з дружиною, як усе. Без любові. Мабуть, якщо зі школи, набридла до біса?

— Ні. Просто розлюбив. Була любов, та загула. Байдужість. Ви, напевно, не зрозумієте: це як рахунок у банку. Або будинок. Або звичні капці. Дивишся одного разу, а рахунок порожній, будинок хтось перекупив… капці зносилися. Я звик, Жора. Звик любити дружину. Я без цього ні в сих, ні в тих. Немов обікрали.

— Капці, то так, — погодився Жора. — Капці я розумію.

Він розстібнув сорочку, почухав волохаті груди і раптом запитав:

— Гліб — твій друг?

— Який Гліб? А-а… ну та, звичайно. Друг.

— Близький?

— Близький.

— Найкращий? — наполягав Жора без видимого зв’язку з попередньою розмовою. Мабуть, М’яснику було дуже потрібно дізнатися, що Гліб Артюхов, який прислав до нього чотириокого Лазара з пропащою любов’ю, знаходиться з цим самим Лазарем у найтісніших дружніх стосунках.

— Найкращий. Ми знайомі з дитинства. І працюємо разом: Гліб — мій комдир. Ну, комерційний директор. А що?

— Нічого. Давай далі про капці.

— Досить про капці. У мене любов померла, — чотириокий сказав це без щонайменшої патетики, нудно і буденно. Так обговорюють ділове питання з малознайомим бізнесовим партнером, якого добре відрекомендували варті довіри люди. — Гліб сказав, що ви можете підняти. Мертву любов — підняти. Беретеся чи ні? Якщо ні, я піду. Випивка і закуска за мій рахунок.

— Твій рахунок… — буркнув Жора. — Любов, кажеш, підняти? Сама, кажеш, не стоїть?

Він довго реготав. Потім узяв гілочку акації і написав на землі цифру.

Довгу.

— Ось твій рахунок. За підйом. Потягнеш?

Очкарик з повагою подивився на цифру.

— Але ж у вас і тарифи… Потягну. Легко. Тільки, Жора, ви запам’ятайте про всяк випадок: я — людина проста. У разі чого, я повернуся. І за кожну копійку спитаю.

— А ти мене не лякай, — мордатий доїв останню шпротину й ліниво піднявся з ящика. — Я страх який полохливий. Почну тобі любов піднімати, а руки, розумієш, тремтять… Вона і не встане. Гаразд, пішли в підвал.

— Навіщо в підвал? — не зрозумів чотириокий.

— Піднімати. Я обожнюю, коли в підвалі, біля холодильника. Там м’ясо на льодовику зберігається, мені від м’яса сил прибуває.

— Ага, — здогадався Лазар, — тому вас М’ясником і прозвали.

— Ні фіга подібного. Прізвище у мене таке: М’ясник. Георгій М’ясник, за паспортом. Ходім, чого дарма базлати! Скоро Палич з Хлібчиком повернуться…

Вже біля чорного входу, що веде до м’ясних підвалів «Гастронома», чотириокий знову подав голос.

— А ви не боїтеся, Жоро, — запитав він, — що я вас обману? Ви мені любов піднімете… воскресите, а я вам грошей не дам? Піду, і все?

Жора М’ясник кинув на клієнта веселий розбишакуватий погляд:

— Не боюся, Лазаре. Ось цього не боюся ніскілечки. Даси ти мені грошей. Гліб твій дав, і ти даси. До останнього грошика. Я чесний, і зі мною по-чесному.

— А що ви Глібу піднімали? — раптово запитав Лазар.

— Не твоя справа, — мстиво відрізав Жора.

— Підняли?

— Підняв, — з дивною інтонацією відповів мордатий. — Ще й як підняв. Інакше чого б він тебе до мене направив? Ти не питай, ти йди й мовчи…

Кучерявий карапуз запустив їм услід палицею, але промахнувся.

Святий час — серпень.

Ще стоїть спека, чоловіки ходять в шортах і сандалях на босу ногу, дівчата красуються голими пупами, гроза збирається десь далеко, за новобудовами, за зеленими хмарами листя в сквері. Шелестять запорошені акації, але вечорами стає прохолодно, мерзлякуватий шепіт бродить у кронах тополь, обережно торкаючись їх жовтими пальцями. З відкритої кватирки пливе баритон напівзабутого вигнанця: «Ах, если бы только не август, не чертова эта пора!..», і підспівує йому з іншого вікна не менш забуте меццо-сопрано: «Скоро осень, за окнами август, от дождя потемнели кусты, и я знаю, что я тебе нравлюсь…» Два голоси зливаються за спиною у випадкового перехожого, — відійшовши на двадцять кроків, вже не зрозумієш, де чий, і лише розумієш, що літо у тебе було, воно ще тут, в руках, простягнутих за милостинею, але гарячий серпень стікає крізь пальці на сірий асфальт, літо було, літо є, це ненадовго, так ненадовго, що наче й немає його, літа, і не було ніколи, а шкода…

Осені не чекаєш. Чекаєш хіба що Нового Року.

Починається дощ.

— Вибачте… Не підкажете, де живе Степан Полікарпович?

Сухенька старенька манірно стиснула губи. Коротко, неприязно оглянула чотириокого з голови до п’ят. Нічого не відповівши, вона лиш глибше заховала руки в антикварну муфту: колись норкову, а нині витерту до невпізнаваності.

— Може, ви?

Капосна старушенція скосила око на товсту подругу — цить, мовляв, дурепо! — і демонстративно відвернулася. Весь вид її ясно свідчив, що вона мовчатиме, як підпільник на допиті. Не виключено, що й мовчала свого часу. У гестапо.

— А я знаю, я знаю!

— Що ти знаєш?

— Де Пан Карпич живе! Лихвар!

Знайомий карапуз. «Вождь червоношкірих», зимовий варіант. Шапка-«півник» відважно збита набакир, куртка розхристана, на лівому черевику розв’язався шнурок. У правій руці затиснута міцно зліплена сніжка.

— Ну, і де?

— У крайньому під’їзді.

— У правому чи в лівому?

Хлопчисько задумався. Мабуть, з визначенням «правого» і «лівого» у нього виникли проблеми. Тому, не мудруючи, він просто вказав рукою: