Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

Ми були в кабінеті лише удвох. І Каїров запитав:

— Чи готовий ти, ризикуючи власним життям, урятувати Миколу Згорихату від смертельної небезпеки?

— Якщо зможу…

— Треба змогти.

Каїров сів на край письмового столу, широкого, рівного, обшитого гарним зеленим сукном. І шкірянка його торкнулася мармурової дошки з бронзовими чорнильницями, великими і масивними, наче ядра.

— Слухай мене, Кравець. Уже доба, як Микола через гори пішов у Туапсе до білих… Я дав йому явку. А сьогодні, дві години тому, мені повідомили, що явка провалена, що користуватися нею не можна… Туапсе — місто маленьке. Ти мусиш розшукати там Миколу. І сказати йому від мого імені, що завдання залишається в силі, але явка… недійсна. Зрозумів?

— Усе зрозумів, — сказав я.

— Головна заковика полягає в тому, — Каїров нервово пересмикнув плечима, накинута на плечі шкірянка сповзла і впала на чорнильне приладдя, — що ти мусиш потрапити в Туапсе раніше від Миколи Згорихати. Бо тільки він дістанеться до міста, як відразу ж вирушить на явку. Така була настанова. І Микола буде виконувати її…

— Як же бути? — сказав я. — Якщо морем…

— Морем нічого не вийде. І довго це… І французи вздовж берега шастають… Закурюй.

Каїров дістав портсигар. Закурили.

Потім він глянув на мене, ніби щиро щось жаліючи, і сказав:

— Вихід такий… Є у нас аероплан на ходу. «Фарман». І льотчик є — відчайдушний хлопець. Полетите на світанку. Десь неподалік од Туапсе знайдете галявинку. Приземлитесь. Звідти — розбийсь, але завтра до вечора в Туапсе прибудь.

— Зроблю, товаришу Каїров.

— Упевнений. Але це лише половина справи… Попередивши Згорихату, ти вирушиш у селище Лазаревське. Я дам тобі зв'язок. У селищі перебуває перестарілий і хворий професор Сковородников. І при ньому колекція давньоруського живопису, яка являє собою цінність. Треба зробити все, щоб колекція не була вивезена білими за кордон. Розумієш, стародавні картини, ікони — це тепер народне надбання. Рано чи пізно війна закінчиться. А ми, більшовики, повинні думати наперед… — Каїров помовчав, потім неохоче сказав: — Не забувай лише, чого я тебе вчив. Хоробрість, спритність, винахідливість — це все добре. Та головне для розвідника… — Він повчально постукав пальцем по голові.

— Я все розумію, Мірзо Івановичу. Пам'ять у мене — як у вовка ноги.

— Знаю. Тому і взяв тебе у своє господарство… А тепер ходімо. З пілотом познайомлю.

— Він?! — не повірив я своїм очам, коли в передпокої Каїров указав на плюшеве крісло, в якому сидів той нахабний хлопець.

— Сорокін!

Хлопець схопився, підійшов до нас.

— Полетиш з ним, — сказав Каїров. — Шукайте посадочний майданчик. І приземляйтеся.

— Приземлимося, справа нехитра, — відповів Сорокін. — Аероплан втратити можна.

— Ризикнеш, — твердо сказав Каїров. Потім додав: — Зустрінемося на аеродромі. Там отримаєте остаточну інструкцію.

І пішов.

А ми залишилися вдвох на гарному кольоровому паркеті, який бачив, звичайно, й мазурки, й вальси, а тепер солдати й матроси ступали по ньому чобітьми, як по шосейці.

— Усвідомлюєш? — запитав я.

Сорокін насторожено глянув у мій бік. Зізнався:

— Думав, що ти на мене накапав.

— Я, друже, не такий. Ти краще скажи: усвідомлюєш відповідальність і важливість завдання?

— Ми звиклі. У нашій льотній справі простих завдань не буває. Це тобі не в піхоті борщ сьорбати.

— То вас шоколадом годують, тістечками?

— Вгадав, — кинув хлопець на знак згоди. І запропонував. — Закуримо. Трофейні.

Він картинно (знай наших!) витягнув із кишені пачку сигар, на якій рожевим було намальовано з розкішними грудьми дівицю, а за нею пальми й море.

Не випадало мені раніше курити такої отрути. Кажуть, великих грошей коштує. Захлинувся димом, закашлявся, сльози на очах виступили.

А Сорокін од сміху розрум'янився, наче спіле яблуко.

— Село! — каже. — На махорці виросли…

Стукнув би його по пиці. Та не можна. Кулак у мене як колода, ще аеропланом управляти не зможе. Стримую себе, кажу:

— Із Києва я. Місто таке, до речі, на річці Дніпро є. Гімназію закінчив. Диплом учителя земської школи маю.

— Буржуй, отже…

— Батько мій — палітурних справ майстер. Горілку не пив. І про дітей турбувався.

— Горілку тільки гади не п'ють, — сказав Сорокін. — Давити таких треба…

— Молодий ти, верхоглядний… Не вірю, що з аеропланом впораєшся.

Спохмурнів Сорокін, засопів. Розстебнув на грудях куртку. Папера витяг:

— Читай!

РРФСР

Посвідчення

Пред'явник сього, Сорокін Сергій Єгорович, є дійсно червонофлотець повітроплавних частин Червоної Армії, що підписами з прикладанням печатки засвідчується.

— Отже, Серьогою тебе кличуть.

— Серьогою, Серьогою… Але я думаю, що ти, як і батько, горілки не п'єш, тому краще називай мене товариш Сорокін.

Вечір загустів. І місяць жовтими долонями приголубив місто. Море ворушилося поруч, вигравало прохолодою. Пахли медами розквітлі вишні, яблуні. Вулиці не здавалися такими покаліченими, як удень. Темрява забрала все зайве. Лише коні так само блукали містом, не маючи сили вибратися з лабіринту вулиць, провулків. Вони цокали копитами і сумно іржали.

Я зупинив двох загнузданих тонконогих коней, сідла з яких уже хтось зрізав. Сказав:

— Товаришу Сорокін, дві ноги добре, а чотири краще. Тим більше, що аеродром