Джорджо Щербаненко - Тенета зради

із зарезервованим місцем. Через чотири хвилини після того, як вона ввійшла до вагона, «Сеттебелло» рушив, а о восьмій ранку в аеропорту Ф'юмічіно вона сяде на літак до Нью-Йорка. Вона уважно вивчила розклад, він чітко закарбувався в її пам'яті: о третій годині пополудні за місцевим часом вона приземлиться в аеропорту Фінікса, одна із ста дев'яноста п'яти мільйонів американських громадян, — остаточно, безповоротно відрізана від каналу Альцайя Навільйо Павезе.
2

Біля дверей подзвонили; та хоч як ввічливо він пролунав, той дзвінок, а бувають ситуації, коли хочеться не чути його взагалі, коли краще, щоб ніхто не нагадував про себе, коли всі викликають у тебе огиду. А чоловік, якому він змушений був відчинити двері на цей такий ввічливий дзвінок, виявився ще гидкішим, ніж можна було сподіватися.

— Доктор Дука Ламберті?

Голос його теж звучав гидко, цей чоловік міг би давати уроки дикції бездоганною італійською мовою — бездоганно чітко, бездоганно ввічливо; а все бездоганне Дука ненавидів.

— Так, це я. — Він так і стояв біля дверей, не запрошуючи чоловіка ввійти.

Викликав огиду і його одяг; була весна, це правда, але гість уже розгулював без піджака, у світло-сірому кардигані з темно-сірими замшевими манжетами, а щоб ніхто не подумав, що купити піджак у нього нема грошей, він тримав у руках пару світло-сірих шоферських рукавичок, не тих, звичайних, з відкритим верхом, а таких, що закривають руку повністю — і верх, і пальці; лише з боку долоні рукавички були витерті, і це відразу впадало в око, бо він явно намагався показати, що має відповідну до цих рукавичок автомашину.

— Можна ввійти? — Гість аж сяяв од фальшивої сердечності й розкутості.

Йому таке не сподобалось, і він дав гостеві це зрозуміти, та все ж дозволив увійти, позаяк життєві шляхи таємничі й розмаїті. Він відчинив двері до свого покійного або так і не народженого, а точніше недоношеного кабінету й запросив гостя туди.

— Говоріть. — Навіть не запропонувавши чоловікові сісти, він повернувся до нього спиною і пішов, щоб умоститися на підвіконні; коли маєш вікно, що виходить на площу Леонардо да Вінчі з безліччю дерев, укритих новою, весняною зеленню, то ти багач.

— Можна сісти? — Зовсім не реагуючи на таку поведінку господаря, молодик, — а йому було років тридцять, не більше, — й далі виділяв свої гидкі випари товариськості та сердечності.

Дука не відповів нічого; об одинадцятій ранку площа Леонардо да Вінчі — це мирна, безлюдна околиця, на ній можна побачити хіба лише візочки з невинними немовлятами та трамваї, на диво майже порожні, і в цей час, у цю пору року, такого лагідного, хоч і неспокійного квітневого дня Мілан ще можна любити.

— Можливо, мені краще було б спершу зателефонувати, — сказав незнайомець, глухий і сліпий до будь-якої ворожості. — Але про такі речі по телефону не говорять. — Він і далі всміхався, навіть спробував повестись як спільник.

— Чому ж? — озвався з підвіконня Дука, стежачи поглядом за якоюсь добропорядною господинею, що поверталася додому з покупками в сумці на коліщатах.

— Вибачте, ми з вами не знайомі, а я ще не відрекомендувався. Мене звати Сільвано Сольвере. Але ви, напевно, знаєте одного з моїх друзів, він, власне, мене сюди й прислав.

— Хто ж цей друг? — Йому було зовсім не цікаво; правда, він хотів би знати, яку пляшечку зі смердючим вмістом цей синьйор збирається тут відкоркувати. Судячи з обличчя, він достеменний торговець міазмами; з цією елегантністю, з такими добрими манерами й вишуканою поставою нічим іншим він просто й бути не може, і треба тільки знати, яку гидоту він збирається оце запропонувати.

— Адвокат Сомпані. Ви його пригадуєте, правда ж? — Молодик не підморгнув, ні, він був надто добре вихований, щоб підморгувати, зате делікатно підморгнув, якщо можна так сказати, його голос; гість не полишав наміру створити між собою і господарем атмосферу довіри, майже спільництва. Тупість у шахраїв — це риса вроджена і непоправна.

— Атож, пригадую. — Він ще й як його пригадував! Справжньою покарою були не три роки у в'язниці, а три роки в товаристві Турідду Сомпані. Решту в'язнів у камері ще можна було терпіти — звичайні розпусники, злодії, майбутні вбивці; а ось Турідду Сомпані — ні, він викликав огиду, передусім своєю млявістю й огрядністю, а також тим, що справді був адвокатом, а адвокат, який сидить у в'язниці, з одного боку, викликає сміх, а з другого — страх; йому дали два роки замість двадцяти — і він їх, напевне, заслужив — за те, що примусив сісти за кермо одного зі своїх приятелів, який не вмів водити автомобіль і був п'яний, і той його приятель разом зі своєю дівчиною впав у Ламбро біля Конка Фаллата, а він, Турідду, стояв на березі й кликав на допомогу; ця історія була така темна, що навіть найприскіпливіший головний прокурор не міг нічого вдіяти, хоч усі в судовій залі — судді, присяжні, публіка — відчували: той приятель Турідду Сомпані не міг так просто втопитись у Ламбро.

— Тож адвокат Сомпані сказав, що ви можете зробити мені послугу, — промовив бездоганний Сільвано і наче аж зніяковів; та це була гра, такий не зніяковіє, навіть якщо йому доведеться голяка осідлати коня Гарібальді на Ларго Каїролі.

— Яку послугу? — терпляче — інакше він мусив би просто вбити цього торговця смородом — спитав Дука, злазячи з підвіконня й сідаючи на табуретку; йому здавалося, ніби він уже бачить в руках у молодика пляшечки з міазмами і той саме збирається їх відкоркувати. Лікар, виключений з корпорації лікарів, як оце він, невідпорно притягує до себе певну категорію людей. Відколи він вийшов із в'язниці, перед ним відкрилися величезні перспективи. До нього почали звертатися всі дівчата з сусідніх будинків, які завагітніли чи боялися, що завагітніли; вони плакали, погрожували самогубством, і котрась із них навіть зірвала з його дверей табличку «Д-р Дука Ламберті» — залишилися тільки дві невеличкі дірочки від гвинтів, — але дівчатам це мало допомогло. Після вагітних з'явилися токсикомани; вони пропонували йому всілякі вигідні угоди, гадаючи, що той, кого виключили з корпорації лікарів, без вагань виписуватиме їм потрібні