Василь Степанович Фіялко - Оранжеве сонце

що дотепер він ніколи не чув такого гучного пташиного лементу. Ним неначе дзвенів увесь ліс і небо, дзвеніли листя і трави, крапельки роси і квіти. У цю мить Е відчув, що і все його молоде, налите силою тіло теж пройнялося відчайдушним і неспинним пташиним співом, само задзвеніло голосно-преголосно, і від того дзвону напружилися всі м'язи, ніби перед вирішальним стрибком.

І в цю мить юнак немов прокинувся, немов згадав, що насувається ранок і що ось-ось вирушатиме з дорослими на полювання. Було і радісно, і водночас тривожно: невідоме і кликало, й остерігало; десь у глибині його істоти жариною жевріла ота осторога — то пригасала, то розгорялася; якесь неясне, далеке й незбагненне передчуття її щоразу роздмухувало, навівало неспокій і терпкий щем у серці. Однак радість, яка залишилась від проведеної віч-на-віч з Ни ночі, вливала в груди юнака таку силу, яку могли зрозуміти хіба що лише ті заповзяті малі істоти — пташки, з їхньою відчайдушністю і жагою до життя.

Е кинувся до валуна, біля якого матінка Уф розстеляла для нього запашний мох і де він залишив свою довбню. Але її там не було. Даремно хлопець перевертав тонкий шар моху, ніби він міг приховати дебелу зброю. Довбні не було. Е подивився окруж стовбурів, хотів зрушити валун, та це йому не вдалося. Та раптом до слуху долинув якийсь шерхіт. Коли глянув — зусебіч, із-за валунів та стовбурів, повиступали одноплемінці і йшли на нього з довбнями напереваги. Поміж них був і вождь Ту. Тіло Е пройняв дрож — на нього йшли, як на дикого звіра! Усі насуплені, рішучі. Коло звужувалося… За які ж провини так збурив на нього громаду Ту? Невже за те, що простояв ніч з Ни?.. Підстерегли! Може, сам Ту її вподобав? Чи пообіцяв своєму улюбленцеві — силачеві Уну?.. Дівчина Уну подобалася — це добре знав Е. Треба було тікати цієї ж ночі разом з Ни, тікати у хащі і жити поміж звірів!.. А тепер — невже доведеться загинути?.. Ні, ні, цього не повинно бути! Якого нещастя завдасть це матінці Уф, Ни, молодшим братам і сестрам! Порятуватись! Але як?.. Кинутись назустріч і прорвати шеренгу кремезних бійців? Це, либонь, не вдалося б і самому Ту, навіть з довбнею, а в нього, Е, її нема!..

Кремезні одноплемінці з волохатими грудьми наступали, але повільно, повагом якось. На свій подив Е побачив раптом, що очі у нападників не блискотіли грізно, у них начебто і не яскріла злість, не палахкотіла небезпека… Залякують задля чогось! Е спокійно склав на грудях руки і чекав.

Не досягнувши кількох кроків до Е, коло одноплемінців спинилося. Вождь Ту ступив на крок далі від усіх і, виставивши поперед себе свою велику сучкувату довбню, запитав понуро:

— Твоя де?

— Тут була, — відказав Е, вказавши рукою на землю.

— Де зараз?

— Не знаю… Зникла…

— Увійшла у землю? — уже гримнув Ту і, вдаривши своєю об землю, додав — А моя не хоче входити!..

Одноплемінці почали дружно вигукувати:

— І моя не хоче!

— І моя теж!

— І моя!..

— Е буде кидати довбню — звір буде їсти Е, — сказав Ту зверхньо і повчально.

Далі вождь напівобернувся, простяг за чимось руку, і в неї відразу вклали довбню — меншу, ніж його власна, але з добре відтесаним держаком.

— Твоя? — запитав Ту.

— Моя! — зраділо відказав Е і кинувся до Ту, вхопив свою зброю, міцно стис держака руками і рішуче випалив — Е не буде кидати довбню — звір не буде їсти Е!..

Вождь Ту на це нічого не сказав. Він повернувся і пішов. Усі рушили за ним. Пішов і Е. Якось незвично було йому йти у лавах кремезних воїнів-мисливців. Усі мовчали. А йому так хотілося озватися до бувалих поплічників, висловити своє захоплення ними, запитати про щось. Хотілося також, щоб у цю мить, досвітанкову і ще напівтемну, його побачили однолітки, побачили, як він іде поміж дорослими, бо їм потрібна його поміч, його безстрашність і сила. Хотілося, щоб побачила його і Ни, кинула усмішку, як побажання удачі.

Минаючи на пологому схилі валуни, стовбури та кореневища, мисливці вийшли на широку долину, порослу чагарником та високими травами.

Е був задоволений з того, що ступає з усіма в ногу. Раптом він об щось спіткнувся і, втративши рівновагу, незграбно хлюпнувся у темно-зелену ковбаню. Коли юнак став на рівні і роззирнувся, його супутники дружно розсміялися. Сміх лунав якось безгучно, стиха, доброзичливо. Хлопець аж тепер збагнув, що впав не сам по собі, а хтось увіткнув йому між ноги ратище. Хто ж це зробив? Очі спинилися на кремезній сутулій постаті Уна. На його довгуватому, порослому волоссям обличчі усміху не було, в очах блискотіла ледве прихована ворожість. Однією рукою Ун спирався на довбню, а в другій тримав ратище. Е не раз бачив, як Ун тулився до того гурту, де була Ни, пропікав її довгими поглядами, від яких дівчина в'яла, немов зірване стебло.

— Е гнівається, — зробив короткий висновок Ту. Він повернувся і закрокував далі, ніби й нічого не трапилося.

Пройшовши долиною, мисливці попростували під гору. Ноги стьобали високі стебла вологої від роси трави. Е несподівано побачив, що поряд з ним ступає Ту.

Виставивши поперед себе ратище, вождь кивнув на Уна, що йшов попереду. Е удав, ніби все розуміє, хоча насправді і не здогадувався, що хоче від нього Ту. Зате вилицюватий і чи не найхудіший серед одноплемінців Хіп умить збагнув, чого саме заманулося Ту. Хіп хитнув головою і, порівнявшись з Уном, торкнувся його ліктя. Коли Ун глянув на Хіпа — останній указав на якогось птаха, що пролітав понад лісом. Е й собі глянув у тому напрямі, але в цю мить вождь Ту торкнувся юнакового плеча, скосивши погляд на своє ратище, — мовляв, пильнуй за моїми рухами. І Ту, блискавично нагнувшись, вставив своє ратище поміж ногами Уна. Е зрозумів — Ту заманулося, щоб Ун беркицьнувся на землю. Але Ун,