Олександр Костянтинович Тесленко - Кам’яне яйце

зараз. Не тому, що розмова з Мартою дуже вплинула на нього. Просто не міг зупинитися у цій розтягнутій миті пошуку істини.

Двері директорського кабінету були прочинені. Майор переступив поріг, зупинився. Микола Рамар стояв спиною до нього, схрестивши руки на грудях. Стояв біля глухої стіни.

— Це ти? — запитав не обертаючись.

— Так, Миколо.

— Я знав, що ти сьогодні ще зайдеш до мене.

— Це випадковість. Я сам не знаю, чому зайшов…

Микола Рамар обернувся:

— Я теж не знаю, чому досі не пішов додому. Я чекав тебе. І якби ти не зайшов… нам було б кепсько обом. Пробач, що я розписуюсь за обох. Але, оскільки ти прийшов, я, мабуть, маю таке право… Хочеш кави?

— Ні, дякую. Нічого не хочу.

— Ми не бачились уже скільки років. Ми обоє змінилися. Але ж не настільки, щоб не розуміти один одного? Ти був у Марти?

— Так.

— І як вона тобі?

— Мені здається, Миколо, що вона усіх нас зневажає.

— Ми не можемо бути гарними для всіх… Ми з тобою не актори. А Марта зневажає не нас, а всі дріб’язкові умовності життя. Я її давно й добре знаю… Вона тобі щось розповідала?

— Ні! Вона мені нічого не розповідала! — несподівано вибухнув Мелвін. — Ти — стара хитра лисиця! Тобі не соромно? Марта боїться тебе і захищає тебе своїм мовчанням…

Директор КОТРАЦ багатозначно усміхнувся:

— Я чекав, що ти продовжуватимеш саме в такому тоні… Але в мене зараз доволі умиротворений настрій. І давай краще, якщо не заперечуєш, поговоримо про твою місію до КОТРАЦ. Ми з тобою не просто давні друзі, але й по службі зв’язані тісно. Не квапся. Встигнеш заперечити. Я справді хочу з тобою серйозно поговорити. Хочу зрозуміти тебе, бо не вірю, що ми сприймаємо світ по-різному. Вже завтра ти опинишся в такій же ситуації, в якій нині перебуваю я. І я не певен, що ти поведешся розумніше… Навіщо себе дурити, Мелвіне? Він тобі потрібен. Він справді кваліфікований, талановитий пілот. Просто так я не віддав би його нікому, але, як кажуть, твій дідько старший. Антуан — майже геній, але він тварюка. Вибачай, що я не вишукую слова. Але я терпіти не можу самозакоханих типчиків, невігласів у життєвих питаннях, які, одначе, переконані, що знають у цьому світі все. Я робив йому тільки добро. А він дивиться на мене вовком. Мене дивує твій тон, бо вже завтра ти сам шукатимеш шляхи, щоб хитро примусити його підписати угоду…

— Я його ні до чого не примушуватиму. Я запропоную йому…

— Якщо він взагалі захоче з тобою розмовляти…

— А чому він дивиться на тебе вовком? Ти знаєш про це?

— Хай дивиться, як хоче… До речі, з Мартою його познайомив саме я. Мартуся славно потрудилася, щоб закохати його в себе. Я дуже просив її… Причину сам розумієш. Він полюбив її і знав, що його польоти забезпечать чудові умови існування його коханій дружині й дитині. Він переконаний, що якби не він, то його кохана Марта була б змушена мешкати на котромусь із поверхів нашого цивілізованого мурашника… Одне слово, не мені тобі це все розповідати… Скажу просто, Марта нікуди ніколи з ним не поїде, якщо він відмовиться від польотів. Сподіваюся, що ти, побачивши Марту, не заперечиш тепер, що вона мудра жінка — красива, спокійна, і гарна мати. Вона заслуговує на те, щоб жити трохи краще від інших… Гадаю, в тебе з роками не з’явилося бажання стригти всіх під один гребінець?..

На мить запала пауза:

— Чому він дивився на тебе вовком? — уперто нагадав Мелвін.

— А тобі самому важко зрозуміти? Він літав. Забезпечував, даруй, своїй сім’ї ідеальні умови. Але ж самої сім’ї він не бачив, а в моїй постаті для нього багато чого уособлювалось… От і дивився вовком. А ще я колись сказав йому: «Хлопче, можеш забиратися під три чорти, гірше буде тільки тобі, бо ти не зможеш не літати, це твоє життя. А ми без тебе якось обійдемось».

— Так, Миколо… Я дещо знаю про це… І ти мені не сподобався в цій ситуації… Я намагаюся зрозуміти тебе, я твій давній товариш…

— Що ти хочеш зрозуміти? Ти хочеш зрозуміти, навіщо мені потрібні класні пілоти? Чи ти хочеш зрозуміти, чому Марта нікуди не поїде з Антуаном з містечка КОТРАЦ? Чи, може, ти хочеш зрозуміти, чому я повинен думати, кого зустрінуть мої хлопці, мої пілоти, повернувшись на Землю, і від кого вони, врешті, матимуть дітей, хто прийде їм на зміну? Що ти хочеш зрозуміти? Перед Комітетом Честі я звітуватиму без твоєї допомоги.

— Миколо, не поспішай робити передчасні висновки. Врешті, ми просто дивимось на світ трохи по-різному. І кожен із нас. має на те право. Чи не так?

20 березня 1925 року.

Д-рові К. Е. Хемінгуею.

«Дорогий тату, я не надсилав тобі свої роботи тільки тому, що ти чи мама повернули мені «В наш час» і мені видалось, що мої книги вас не дуже зацікавлюють.

Зрозумійте, у всіх своїх оповіданнях я прагну передати відчуття справжнього життя — не просто описувати його чи критикувати, а перенести його на папір. Хочу, щоб, прочитавши моє оповідання, ви справді пережили все самі. А це неможливо, якщо писати тільки про прекрасне, обходячи погане й потворне. Коли все прекрасно, то в це неможливо повірити. В житті інакше. І тільки показавши обидва боки — три виміри, а якщо вдасться, то і всі чотири, — тоді можна писати так, як би мені хотілося.

ЕРНІ»

— Мамо, а яку сьогодні ти мені розповіси казочку?

— А про що ти хотів би почути, Ярчику?

— Про щось страшне… Про щось цікаве…

— Ти все ще любиш страшне?

— Люблю. Це ж так цікаво, коли страшно.