Павло Стороженко - Розбійники з лебединого шляху

випливає з давньоєгипетських історичних джерел, серед них було багато людей із світлим волоссям і голубими очима. Нападники користувалися як кінними возами, так і морськими суднами. Вони чітко, реалістично зображені в святилищі фараона Рамзеса III в Медінет Хабу, де, зокрема, повідомлялося і про перемогу фараона над «морськими народами» у битві, яка відбулася на Нілі 1190 року до нашої ери. Історики стверджували, що серед переможених були також і прославлені пізніше Гомером ахейські греки.

Деякі вчені вважали, що Трою здобула і пограбувала ватага ахейських розбійників, які спокусилися скарбами цього квітучого міста. І вже пізніше, завдяки старанням Гомера та інших поетів, виникла драматична версія про лицарські герці під мурами Іліона, де доля кожного героя була заздалегідь визначена богами. Приводом до війни послужило підступне викрадення дружини одного з героїв і зрозуміле бажання ображеного чоловіка помститися.

Крім легенд і міфів, існування морського розбою в античному світі підтверджують також тогочасні письменники.

Фукідід, шанований серед сучасників за об'єктивізм при змалюванні історичних подій, писав про піратство так:

«Це заняття зовсім не принижує, а скоріше трохи прославляє. І нині це можуть засвідчити ті жителі суходолу, серед яких вправність у цьому ремеслі вважалася похвальною, а також і давні поети, у творах яких люди завжди запитують у подорожніх, чи не пірати вони; це свідчить про те, що ні ті, в кого запитують, не вважають це заняття ганебним, ні ті, хто хоче когось образити. Нападали один на одного також і кораблі. І досі так живуть велика частина Еллади, зокрема: локрійці, озолійці, етолійці, акарнанці та інші мешканці того суходолу. Звичай мати зброю залишився у тих мешканців з часів давнього грабіжницького життя».

Це свідчення, а також інші, відносно нечисленні джерела дають підстави зробити висновок, що, починаючи з другої половини II тисячоліття до нашої ери, піратство було поширене в багатьох районах Середземного моря.

За часів крітського панування сильний флот острівних царів дещо зменшив піратську активність, хоча його дії мало чим відрізнялися від звичайної піратської практики: флотоводці не проминали нагоди пограбувати приморське місто чи торговельний корабель.

Примітну піратську кар'єру зробив правитель Самосу Полікрат. Він, власне, третій після Міноса і Пріама, створив у Егейському морі піратську державу. Убивши старшого брата і вигнавши молодшого, він уклав договір про дружбу з єгипетським фараоном Амасісом. Дружба стала своєрідною, бо Геродот записав: «Полікрат розоряв без розбору землі друзів і ворогів». Завдяки своєму флотові, в якому була сотня пентеконтер, і війську з тисячі найманців він захопив багато островів і міст на материку. Після розгрому лесбоського флоту, який прийшов на допомогу обложеному Мілету, і взяття цього міста кораблі Полікрата крейсували від союзного Єгипту до дружнього Сігею, грабуючи всіх підряд.

Полікрат був упевнений, переказує Геродот, що краще «заслужити вдячність друга, повернувши йому захоплені землі, ніж взагалі нічого не забирати в нього». Це стало принципом його зовнішньої політики. Самос лежав на одній із найжвавіших торговельних трас, яка після розгрому конкурента — Лесбосу — давала сталі прибутки. Полікрата можна назвати винахідником злочинного бізнесу, який по-сучасному називається рекетом. Той, хто сплачував данину і присилав подарунки, міг розраховувати на його захист і навіть вважався «другом» і «союзником». Хто не поспішав розлучитися з частиною свого добра, іноді втрачав усе.

Полікрат управляв своєю розбійною державою з розкішного замку, побудованого на Астіпалейському плато. Замок той нагадував скоріше фортецю, ніж резиденцію. Напоготові завжди стояв флот у круглій гавані біля фортеці з сорокаметровими на глибину дамбами. Полікрат першим із самосців приймав сигнали, які передавали кораблі, що поверталися «з походу». А в тому місці гавані, куди вів із замку потаємний хід, постійно чергувала ескадра швидкохідних кораблів, готових у разі небезпеки пливти, куди накаже правитель-пірат. У цьому замку Полікрата потішав своїми віршами знаменитий поет Анакреонт, який жив при дворі самоського тирана, можливо, заради його багатої бібліотеки.

Але щастя не триває довго. В ескадрі, яку Полікрат послав у Єгипет, збунтувалися найманці, і кораблі повернулися з півдороги. Довідавшись про це, тиран надумав провчити недолугих недбальців та й потрапив у халепу: його флот розбили.

Найманці, переслідуючи Полікрата, вдерлися на Самос. Полікрат виступив тут як винахідник сучасної нам форми тероризму: загнав у трюм великого корабля всіх жінок і дітей та оголосив, що вони будуть спалені, якщо заколотники не відступлять. Власне, перетворив нещасних на заложників.

Це тільки відстрочило загибель пірата, який насолив по вінця багатьом мешканцям Егейського моря, зокрема нахабно перехопив посланий фараоном Амасісом дарунок спартанцям — унікальний лляний панцир. До його рук прилипла і чаша для змішування вина з водою, відправлена спартанцями лідійському цареві Крезу.

Спартанці — то були грізні суперники. Особливо коли йшлося про їхнє військове вміння. Полікратові греки із спартанцями обложили Самос, пограбували його, а невдовзі сам тиран загинув, одурений обіцянками, на які й сам був вельми щедрий. Перський сатрап Орот уклінно попросив захистити його скарби, на які, мовляв, зазіхають вороги. За це правитель Самосу одержав би частину набутку. Полікрата попереджали про підступність Орота, умовляли не зв'язуватися з персом. Казали про це друзі, дочка. Але… що то жадоба!

Коли корабель з Полікратом приплив у Магнесію, на нього чекала там засідка: жителі цього карійського міста, що не раз потерпали від його витівок, просто розіп'яли хитромудрого пірата, як раба.

Та на цьому піратство не втихомирилося. Як і раніше, на розбійний промисел виходив кожний, хто мав змогу спорядити корабель або захопити його.

У ті часи найбільше вславилися своїми подвигами ті ж карійці, які уподобали собі острови Егейського моря. На узбережжях Сицилії та Італії розкошували в розбоях іонійці та ахейці. В VI столітті до нашої ери вони умудрилися захопити й утримувати певний час Ліпарійські острови, заснувавши там свою базу. Етруски, тобто тірренці, довгенько-таки боронилися від них. Та… фокідські пірати захопили Корсику, й етрусько-карфагенська коаліція луснула. Морська битва, яка відбулася біля Алалії, хоч і брало в ній участь по 60 кораблів з кожного боку, усе вирішила. На той час — остаточно.

Піратські шляхи частенько збігалися з дорогами філософів. Скажімо, філософ-скептик Біон потерпав у піратському полоні,