Василь Биков - Журавлиний крик

— О ні. Ця п’ятиметрова постать Давіда вирізьблена з крітського мармуру. Взагалі гіпс як матеріал для монументальної скульптури в давнину і в часи Ренесансу майже не вживався. Це вже атрибут нового часу.

Старшина замислився.

— Кажеш, з мармуру? А чим же він таке громадище вирізьбив? Може, якою машиною?

— Ну що ви! — здивувався Фішер, ступаючи поруч з Карпенком. — Хіба можна машиною? Тільки руками, звісно.

— Ого! Це ж скільки часу треба було довбати? — у свою чергу здивувався старшина.

— Два роки, з помічниками, звичайно. Треба сказати, що в мистецтві це ще й небагато часу, — помовчавши, додав боєць. — Російський художник Олександр Іванов, наприклад, працював над своїм «Месією» майже двадцять два роки, француз Енгр писав «Джерело» сорок років.

— Ти диви! Мабуть, важко. А він хто такий, той, що зробив цього Давида?

— Давіда, — делікатно поправив Фішер. — Він італієць, уродженець Флоренції.

— Що — муссолінець?

— Ба ні. Він жив давно. Це великий художник Відродження. Найславетніший з славетних.

Вони пройшли ще далі, Фішер уже тримався поруч Карпенка, і той скоса разів зо два глянув на нього. Худий, з запалими грудьми, в короткій, підперезаній під хлястик шинелі, з забинтованою шиєю й зарослим щетиною обличчям, боєць мав дуже непоказний вигляд. Самі тільки чорні очі під товстими скельцями окулярів тепер якось ожили і світилися далекою стриманою думкою. Старшина подивувався в душі з того, що ось за такою непримітною зовнішністю криється освічена і, здається, непогана людина. Правда, Карпенко був певен, що у військовій справі Фішер небагато вартий, але в глибині старшинської душі щось уже відтануло й подобріло до цього бійця.

За сотню кроків від дороги Карпенко зупинився на стерні, подивився в напрямі села, оглянувся назад. Переїзд в улоговині вже ледве мрів у вечірній сутіні, але звідси його було ще видно, і старшина подумав, що місце для дозору тут буде підхоже. Він притупнув підбором по м’якій землі і вже звичайним своїм командирським тоном наказав:

— Ось тут. Копай. Уночі спати ні-ні. Пильнуй і наслухай. Підуть — стріляй.

Фішер зняв з плеча гвинтівку І, взявшись обома руками за короткий держак старшинської лопатки, невміло колупнув стерню.

— Ех ти! Ну хто так копає! — не стерпів старшина. — Дай сюди.

Він вихопив у бійця лопатку і, легко врізаючись нею в пухку землю ниви, спритно розтрасував одиночний окопчик.

— Ось на. Так і копай. Ти що — кадрової не служив?

— Ні, — признався Фішер і вперше щиро усміхнувся. — Не довелося.

— Воно й видно. А тепер ось горе з вами, з такими…

Він хотів сказати «вченими», але змовчав, не бажаючи вкладати в ці слова, як робив то досі, уїдливий зміст. Поки Фішер не дуже вміло длубався в землі, Карпенко присів на стерні і, захищаючись од вітру, почав скручувати цигарку. Вітер видував з папірця тютюнову потерть, старшина ретельно притримував її пальцями й квапливо загортав. Сутінки тим часом усе щільніше оповивали землю, на очах затягався мороком переїзд з будкою та зламаним шлагбаумом, поринали в пітьмі ночі далекі покрівлі села, тільки, як і раніше, неугавно й тривожно шуміли над шляхом берези.

Затуляючи од вітру трофейну запальничку, старшина згорбився, щоб прикурити, але раптом його обличчя здригнулося й тривожно насторожилось. Витягнувши з коміра жилаву шию, Карпенко оглянувся на переїзд, Фішер теж відчув щось і, як стояв на колінах, так і завмер у напруженій позі. На сході, за лісом, що був за їхнім переїздом, злагоджено розкотилася вдалині приглушена вітром швидкострільна кулеметна черга. Невдовзі на неї відгукнулася друга, рідша, певно, з нашого «максима», а потім тьмяним далеким одсвітом, прорвавши вечірній морок, загорівся й погас тремтливий розсип ракет.

— Обійшли! — сердито, з прикрістю сказав старшина й вилаявся. Він підхопився на ноги, вдивляючись у далекий потемнілий небокрай, і знову зі злістю, розпачем і тривогою потвердив: — Обійшли, гади! Холера на їхню голову!

І, потерпаючи, щоб там, на переїзді, чогось не сталося без нього, Карпенко швидко пішов низом у напрямі дороги, що була звідси недалеко.

На переїзді перший відчув недобре боєць Пшеничний. До смерку він уже викопав глибокий, на свій зріст, окопчик, зробив на дні приступку, щоб можна було стріляти й виглядати, а з боку ями — заглибину, щоб при потребі мерщій вибратися нагору. Потім старанно притрусив хрустким чорнобилем бруствер, віддав лопатку Глечику, який і досі поруч довбав землю залізякою, і, вскочивши в окоп, зачаївся на дні нового сховища.

Тут було затишно й досить зручно. Кинутий в яму оберемок бур’яну захищав від холодної вогкості. Пшеничний загорнув ним свої ноги у стоптаних брудних черевиках, витер об полу шинелі замазані руки й розв’язав речовий мішок. Там боєць приберігав до скрутного часу окраєць добутого в якомусь селі селянського хліба та добрий шматок сала. Він давно вже зголоднів, але на людях усе не наважувався їсти, бо тоді треба було б поділитись, а ділитися Пшеничний не хотів. Він знав, що в інших, крім куска черствого хліба, ніякого харчу не було. Втім, це не його клопіт, хай кожен дбає сам про себе, а на те, щоб дбати про всіх, — є начальство, хоч би й Карпенко, цей суворий і відданий служака. І тепер, напрацювавшись і добре зголоднівши, Пшеничний розгорнув у сутінку папір, дістав з кишені складаний ножик на мідному ланцюжку і, відрізавши від шматка сала половину, покраяв його на дрібні жирні скибочки. Решту загорнув у газету і сховав на дно напханої всяким дріб’язком торбини.

Смачно жуючи страву не зовсім справними, пощербленими вже хворобою та часом зубами, Пшеничний думав, що треба було б ще назбирати бур’яну, щоб заритися в нього й «прикімарити», як каже Свист, якусь годину вночі.