Андрій Анатолійович Кокотюха - Страшні історії

— Незалежно від того, купували ви пса чи вам його подарували, за те, що ми знайдемо вашого улюбленця, ви будете винні нашій фірмі від третини до половини вартості такої тварини.

— Послухайте, — обережно заговорив Максим. — Собаки, взагалі-то — друзі людей. Невже ви думаєте, що друзі та дружба оцінюються грішми?

— Юначе, — реготнули на тому кінці, — ви ж не людину шукаєте. Собаки, коти, папуги, їжаки, навіть смердюхи скунси — це товар. Можете вважати, що ми допомагаємо вам безкоштовно, з бажання, аби армія бродячих собак не збільшилася на одну, вашу. Але зовсім безкоштовно наша фірма працювати теж не буде. Ми затрачуємо зусилля, і…

— Я зрозумів, — не зовсім увічливо перебив співбесідника Білан. — Я запитаю батьків, а завтра по обіді з вами зустрінемося.

— Хай так, — легко погодився незнайомець. — Третя година дня, Центральний автовокзал, біля «Макдональдсу». Влаштовує вас?

— Звичайно. Як я вас упізнаю?

— Я сам до вас підійду. Все буде добре, вирішимо проблему, знайдемо собачку, — бадьоро відповів незнайомець, і в слухавці почулися короткі гудки.

Суть розмови Максим пояснив Денисові двома словами. Той, на відміну від Білана, зовсім не збентежився і не здивувався.

— А чого ти хотів, чуваку? Всяка робота робиться за гроші. Інша річ, де їх взяти? Тьотя Клава не дасть.

— Ти що, знаєш ту тьотю Клаву?

— Я бачив, як наша нещасна Таня плаче. Тітка її до печінок дістала своїм пікінесом. І живе мала з тіткою не з доброго дива. Так треба — і все. Ох, Максе, бачив я таких тіток. Чує моє серце — нічого тут не вигорить з грішми.

— Ну, нехай батьки малої з-за кордону присилають…

— Думаєш, так просто? Звісно, вони погодяться, тільки час усе це: туди, сюди, п’яте, десяте… Без грошей ці твої пошуковці кроку зайвого не зроблять. Час на їхньому боці, січеш?

— Січу, — погодився Білан. — Не просити ж мені грошей у тата на чужу собаку? І потім, я ж не знаю, скільки такий пес коштує.

— Запитай у тітки Клави, — гмикнув Денис. — Вона скаже — мільйон. Третя частина від мільйону — скільки буде, порахуй, відміннику… Ні, тут інакше треба вирішувати. Не треба сюди нікого втягувати. Твій тато, до речі, вже втягнутий.

Максимові не сподобалося, як Денис раптом почав дивитися на нього.

— Ти чого витріщився?

— Так, нічого… У тебе свої якісь гроші є? Тільки не бреши, чуваку, є?

— Є, — не думаючи, кивнув Максим. — Я на ролики збираю, з вересня на жуйках, шоколадках і чіпсах економлю.

— Багато назбирав?

— Є трошки… Але, думаю, за знайдену собаку замало.

— А ти не думай, — упевнено мовив Черненко. — Хто б на зустріч із тобою не прийшов і яку б локшу на вуха тобі не чіпляв, подібну публіку я спинним мозком відчуваю, — для переконливості Денис задер руку і поляскав себе ззаду трошки нижче плечей. — Покажеш їм живі гроші, кілька купюр — уже розмова піде. Скажеш — аванс. Ну, все, що маєш. Решту, мовляв, після успішного завершення операції.

— А ролики? — Максим не хотів цього говорити — в нього вирвалося, і про це він тут же пошкодував. Та слово все одно було сказане.

Денис примружив очі.

— Головне зараз — аби мала Таня не плакала, зрозумів? Коли все закінчиться і вона радісно притисне знайдену Марту до грудей, нехай каже своїм батькам: треба стільки-то грошей, бо я наловила ґав. І все тобі повернеться. Згоден?

Максим Білан не був згоден, і за це йому раптом стало дуже соромно. Тому нічого не сказав, просто кивнув. Для певності — кивнув ще раз.

— Ну, молоток! — ляснув його по плечу Денис. — Завтрашня розмова вже відбудеться. І я пропоную приставити до того, хто говоритиме з тобою, ноги.

— Тобто? — не зрозумів Максим.

— Ну, ти підеш на переговори, а я піду за тобою. Тільки мене той мужик, чи хто він там, бачити не буде. А коли ви розійдетеся, я піду за ним і спробую простежити. Цікаво мені, як ця їхня фірма збирається знайти песика. Ось це і називається «приставити ноги». Так у серіалах про міліцію говорять.

— Для чого, цікаво, за ним стежити?

— Розумний ти, Білане, — зітхнув Черненко, — але все ж таки дурненький. Ось скажи, ти з батьками за кордон, скажімо, відпочивати їздив?

— Було кілька разів. Туреччина, Болгарія, навіть у Єгипті мумії бачив минулого літа.

— Твій батько туристичну путівку в спеціальній фірмі купує чи так само на Центральному автовокзалі біля «Макдональдса»?

Тепер Максим зрозумів Денисову логіку. Навіть ляснув себе по чолі — чому сам не додумався? Застряг на грошовому питанні, далі вмісту власної скарбнички просто не думав. А в Черненка голова не засмічена такими речами, між тим — простий здоровий глузд.

— Молодець! — похвалив він товариша. — Якби ми зараз мали справу з нормальною фірмою, вона б зазначила в оголошенні стаціонарний міський телефон. І зустріч призначили б мені в офісі. Нехай невеличкому, зате — з конкретною адресою. Як ти там кажеш? Спинним мозком усе відчуваєш? У мене, здається, теж спинний мозок запрацював. І підказує він — щось тут не зовсім чисто.

— Якщо не зовсім нечисто, — буркнув Денис. Задзвонив телефон. Білан-старший напівжартома доповів синові: з тіткою Клавою він особисто переговорив, вона погодилася поміняти гнів на милість і не дуже сварити племінницю Таню. Бо, як розуміє тато, Максим і цей його дивний друг Денис вирішили