Софія Парфанович - Загоріла полонина

Біля нього декілька кращих, побілених домів, під ґонтами, а то й бляхою. Там живуть оці Вальтери та Генґери чи Кохи, що відкілясь примандрували на наші землі. Хіба вже й тоді було їм тісно на власній?

— Про цісарів та й войни і нині ще нарід співає:

Та у тебе, цісарийку, Злоті рукавиці, Та бо через тебе Плачут молодиці. Старі за синами, Жони за ґаздами, А молоді дівчатойка За парібойками.

Але за давніших часів ще якось нарід жив. То за Австрії. Бо через границю всі ходили на венґерські доли на жнива. А там пшениці, пшениці! Челядина з-поміж них не видно. Отже на жнивах нарід си заробив тілько, що цілий рік було що їсти. Нихто ся не гадав. А що вже голоду такого як тепер то й нихто не чув за голоди. Отже аж тепер як Венґри інша держава, границю заперли і никого не пускают. Отже видите, що мав то бити́ єден край, бо му вкупі било добре і для гендлю і для роботи та й для їдіня. Ба, що, коль пани розділили!

— Але як таке вийшло, то й дороги запустіли. Ба, та є колія, правда, що є, але що з неї, коль їде тілько до Сянок. Перше на Ужок, на Волосянку та й в Унґвар, ци як наші кажуть Ужгород. А тепер що? Би хто челядинови голову та й руки обрубав.

— То як повідаю: запустіли та й травов поросли дороги. Ци били́сте на вершках? Такой мусілисте видіти, що з тої широкої дороги тілько піхурка зісталася. Тай та на вершку ся губит в траві, мож змилити, як хто не знає. Но тілько всього, що в Турку нев йдут хто на колію гроший не має або жалує. Тай в Шадровець ци Дзвинич імінню сіль несут, що на тих полонинах стоїт. Але то дуже вже мало ґаздів має таке іміння, що го аж в полонину дає. По поточинах пасе та й по стерни… Про іміння у нас найбільше співанок. Єдні старі-старі, а другі новітні. Певно ті, що про воли, то старі, бо тепер воли гет переводятся. Ще хто жиє під половинами, то їх держит, а вже ми то й забули, які воли.

Пили хлопці на Маґурі За волойки бурі, А ще будут в Мурованці За воли сиванці. Голосочку, мій дзвіночку, Не дай ся змінити, Та я буду із тобою Волойки гонити. Ой сумує полонина І б'де сумувати, Бо перестав Іванцьо Воли зганювати.

Таких співанок много, много по цілих горах співают, а навіть як співают про любов, а таких співанок найбільше, то згадуют іміння. Анужто, послухайте:

А в Марисі коні лисі, Бички половенкі. До Марисі ходять хлопці, Хлопці молодейкі. Ой Марисю, Марисейко Бички за водою: Та не жяль ми за бичками, Іно за тобою. Скаче баран через паркан Білими лапками, Чим любойку споминати, Як не співанками?

Нарід наш, бойки, вівсом та й бульбою жиє. Ого, вже забив за венґерську пшеницю, молока й масла часом цілий рік не видит, бо йміння мало та й ледаке. От бідує на своїй лепчици та й тяжко працює. Таже співают:

Коби бульба ся родила І капуста вила, Бив би смачний обідец І вечеря мила.

Ще де ліси рубают, ще де робота на тартаках то на зарібки ходят. Але бо й лісів не стає, гет повирубували. Давно фузію мав що єден та й стріляв звіра, а нині? Тілько фузії, що в лісного та й у того Гриця, що в Сорочинах жиє та й крадькома якого цапа в лісі підстрілит. Але бо й єго вже колись тут ймили та й заперли. Фузію в стрісі знайшли.

Неодна мати так ся гадат як тота у співанці:

Діти мої дрібненейкі, Тосте ня обсіли, Вийшов хлібець, вийшла бульба,